Читати книгу - "12 польських есеїв"

обігу комуністична цензура. Сяк-так зброшуровані, на неякісному папері, з блідими літерами, ці публікації все ж давали польському читачеві доступ практично до всіх «заборонених» творів, назву яких у Совєтському Союзі було страшно навіть вимовити – від Кундери і Солженіцина до «Джерел тоталітаризму» Ганни Арендт та «З історії честі в Польщі» Адама Міхніка.

3.

Моїм первісним наміром як упорядника цієї книжки було дати уявлення українському читачеві про українську га «кросову» проблематику в польській есеїстиці, передусім у творах таких визначних авторів, як Єжи Стемповський, Станіслав Вінценз, Чеслав Мілош, а також Ян Блонський, Марія Яніон та представники молодшого покоління – Єжи Яжембський, Марек Залеський, Данута Сосновська й інші. Проте з’ясувавши, що досі в Україні не видавалося жодної книжки есеїв жодного польського автора, я усвідомила, що слід зайнятись заповненням елементарних прогалин, – даючи українському читачеві тексти, котрі видаються мені підставовими для зрозуміння ним як сусіднього (польського), так і власного (українського) культурно-історичного досвіду.

Всякий антологічний вибір є суб’єктивним, не кажучи вже про його об’єктивну обмеженість, зумовлену фізичним обсягом пропонованої книжки. Польська есеїстика є напрочуд багатою, тож можна запропонувати й інше сузір’я імен, а можна й присутніх тут авторів представити іншими, «програмовішими» (як на чий смак) текстами. Бракує тут, безумовно, класиків польської есеїстики: творця «Бронзувальників» Боя-Желенського, автора «Легенди Молодої Польщі» Станіслава Бжозовського, відомих критиків – Кароля Іжиковського, Казімєжа Вики, згадуваного вже Болеслава Міцинського та ряду інших. З-поміж блискучої плеяди есеїстів, згуртованих довкола паризької «Культури», тут представлено лише Мілоша та Ґомбровича. Хоча і Стемповський, і Вінценз, і Папський, Герлінґ-Ґрудзінський, і Константи Єленський справили неабиякий вплив на модернізацію польського мислення. Врешті, залишено за межами книжки політичну есеїстику, зокрема проникливі твори Юліуша Мєрошевського, співтворця (поряд із Єжи Ґєдройцем) принципово нової концепції взаємин Польщі з її східними сусідами. Ця концепція, сформульована в 50-х роках на сторінках «Культури», по суті, заклала підвалини нової польської ідентичності й нового устрою в східній Європі, який лише в останнє десятиліття почав ставати реальністю.

Бракує тут надзвичайно важливих для незалежної польської культури авторів, котрі почали друкуватись у 70-і роки в «другому обігу», заклавши підвалини майбутнього етосу «Солідарності». Це – Адам Міхнік з його «Тінями забутих предків» та згадуваною вже «Історією честі в Польщі», це Ян Юзеф Линський («Дві вітчизни, два паріотизми»), Ян Юзеф Щепанський (“Перед невідомим трибуналом”, “Маленька енциклопедія тоталізму”), Ярослав Марек Римкевич («Жмут»), Станіслав Бараньчак («Етика і поетика»). Бракує тут чудового есеїста Мечислава Яструна; бракує, зрештою, Ярослава Івашкевича, творчість якого після довгого періоду офіціозної «хвали і слави» набуває автентичного значення: його «Подорожі до Польщі» й «Подорожі до Італії» дають проникливий аналіз місця польської культури в Європі.

Перелік відсутніх імен і текстів, а відтак імовірних докорів на адресу упорядника можна продовжувати. Все це свідчить лише про те, як багато ще належить зробити в справі взаємопізнання близьких, здавалося б, культур. І не лише в найпростішому розумінні – перекладу підставових текстів, а й глибшому сенсі – пізнавання, осмислення і зіставлення спільного досвіду.

4.

Приготування цієї книжки стало для мене великою інтелектуальною пригодою. З величезної кількості матеріалу я намагалася вибрати передусім есеї, які, незалежно від часу свого написання, звучать і нині напрочуд актуально. Підсвідомо я адресувала цю книжку молодому українському читачеві, хоч, сподіваюся, кожен читач знайде в ній щось для себе пізнавально цікаве й інтелектуально захопливе.

Книжку поділено на чотири розділи – відповідно до найголовніших проблем сьогоднішньої польської культури: «Діалог із Заходом» (про культурну ідентичність), «Романтична спадщина» і «Порахунок із комунізмом» (ставлення до культурно-історичної спадщини), та «Постмодернізм?» (виклики сьогодення).

В необхідності якнайшвидшого видання цієї книжки переконали мене розмови зі стипендіатами Міжнародної гуманітарної школи Центрально-Східної Європи, зокрема з учасниками перекладацького семінару, який ми вели в рамках Школи разом з Адамом Поморським. Власне, це вони запалились ідеєю перекласти українською мовою тексти, опрацювання яких не є легким хлібом навіть для досвідченого інтерпретатора. За цю самовідданість і завзяття моя їм велика подяка.

Зазначу також, що пропонована книжка є частиною ширшого видавничого проекту. Подібна збірка української есеїстики останнього десятиліття, сподіваюся, з’явиться незабаром – польською мовою.

Я б тут ще додала маленьку алюзію до паритетності у культурних взаєминах, але не вмію її зграбно сформулювати.

Оля Гнатюк

Центр дослідження античної традиції

Варшавський університет

Діалог із Заходом

1

Чеслав Мілош

Про агонію Заходу[1]

“Due to the lack of interest tomorrow is cancelled”

(“З причини відсутності зацікавлення Завтра не відбудеться”)

Напис олівцем на стіні WC студентської їдальні в Берклі

Цікавлять мене передусім невиразні, слабо усвідомлені передумови моєї або чиєїсь думки. Належить до них, опріч віри в повсюдну еволюцію, негативна оцінка напрямку, в якому рухається країна, суспільство, цивілізація. Трохи дивно писати це тут, у державі, котра сягнула найбільшої в історії економічної могутності, однак, судячи з гримаси несамовитості та зневаги, що прозирає у плодах пера, пензля та камери, ніде так багато людей не віддається розвагам звинувачення. І хоч я відчуваю певну спорідненість із ними, саме вона налаштовує мене на певну недовіру до самого себе, бо їхня діяльність – це дзеркало, в якому я можу без якихось особливих зусиль до себе приглянутись.

Упевненість у декадансі, занепаді Заходу, здається, становить неодмінний атрибут людей освічених і чутливих до страхіть, що супроводжують технічний прогрес, причому ця впевненість така сама за віком, як і сучасне мистецтво. Тут досить згадати велике місто, що проявилося у Бодлера як cité infernale. Однак, досить погодитися з тезою про регрес, як постає запитання: регрес чого, де є той ідеальний стан рівноваги, життєрадості, до якого ми мали би звертати тужливий погляд? Давалися на це найрізноманітніші відповіді. Першим великим патроном невдоволених був, вочевидь, Руссо, виступивши проти поглядів Гоббса та інших прибічників тверезого Розуму. Згідно з Гоббсом, людина виринула з первісного дикунства, варварства, нічим не контрольованої боротьби всіх проти всіх. До Руссо нікому не спадало на гадку, що можна розуміти легенду про Золотий Вік дослівно і мріяти про стан природи без науки та мистецтва. Правда, Руссо не рекомендував повертатися до етапу невинного дикуна, він обирав цей стан як єдиний взірець для свідомо культивованої Чесноти, тієї Чесноти, в ім’я якої незабаром так багато голів мало скотитися з гільйотини.

Його учень, Толстой, багато в чому перевершив свого вчителя категоричністю суджень.