Читати книгу - "Кордон у вогні"

-- Геть звідси! – гаркнув вусань, повертаючи до прибульців спалене на сонці обличчя з брутальним виразом.

-- Ми хочемо побачитися з власником маєтку, -- сказав холодно Кроне.

-- Ти чув, злидню, що я сказав?!

На подвір’ї запанувала тиша, тільки зсередини кузні добігали звуки регулярних ударів. Хтось відвів коня, решта працівників відсунулися під стіни, по обличчях деяких пробігла тінь страху. Здавалося, що місцеві не надто полюбляють співрозмовника Кроне…

Капітан мовчки кинув мішок на землю і спокійним, неспішним кроком підійшов до управителя. Вдарив без попередження, не замахуючись, зненацька. Наступив вкритим пилюкою чоботом на горло поваленому.

-- Передай власникові, що капітан Кроне хоче з ним бачитися. В тебе дві хвилини, якщо це триватиме довше, піду тебе шукати, -- повідомив він.

Викотившись з-під офіцерського чобота, вусань відкрив рот, немов хотів щось сказати. На почервонілому обличчі й шиї виступили жили. Кроне повільним жестом підтягнув манжет пошарпаного піджака, демонстративно поглянув на годинник. Побачивши золотий годинник Doxa, управитель здався, повернувся і увійшов до будинку.

-- Ти справжній майстер наведення дружніх стосунків між людьми, -- прокоментував стиха Томчак. Як і капітан він поставив свій мішок на землю, поліз всередину, пильно роздивляючись довкола. Однак, здавалося, що ніхто не збирався мститися за приниження, яке спіткало управителя. Швидше навпаки – погляди сповнені шани, які кидали в бік Кроне, свідчили про приховане задоволення свідків події.

-- Та навів же, -- здивувався Йоган з вдаваною наївністю. – Просто я пристосувався до рівня свого співрозмовника…

На ганок вийшов, трохи тягнучи ноги, високий, худорлявий чоловік з гострими рисами обличчя і майже повністю сивим волоссям. Не дивлячись на спеку, він був одягнений в картатий піджак Burberry. Він зупинився біля сходів, що вели на подвір’я, сперся на одну з чотирьох тосканських колон, які підтримували дах, зміряв уважним поглядом прибульців. За якусь мить, до нього приєдналася молода жінка. З зачіскою під хлопчика, в бежевій, шовковій сукні простого крою, їй було не більше тридцяти.

-- Капітан Кроне і сержант Томчак, -- представився зі скупим поклоном офіцер. – Щойно завершили операцію.

-- Операцію? – запитав здивованим голосом сивоволосий чоловік.

-- Банда Гаврила, -- пояснив Кроне. – Справу закрито, остаточно…

-- Багато хто так казав, -- глузливо промовив управитель, з’явившись на ганку. – А вони як нападали, так і нападають.

В нього далі було червоне обличчя, в його погляді лють змішувалася зі страхом.

-- В лікарняному моргу в Дреблянах лежить вісімнадцять трупів. Якщо маєте бажання, можете поїхати і глянути на власні очі, -- втрутився Томчак.

-- Ви вдвох… -- обізвалася недовірливо жінка. Кроне знизав плечима.

-- Нам за це платять, -- обрізав.

-- Януш Корицький, -- представився сивоволосий. -- А це моя дружина Гізела.

Він обережно зійшов по сходах і з ентузіазмом потиснув руку Кроне.

-- Слава Богу! – вигукнув. – Нарешті околиця зітхне з полегшенням. Запрошуємо, запрошуємо! Нумо пройдім в салон.

-- З вашого дозволу, -- кашлянув капітан. – Нам би краще в лазню…

-- І справді, -- признала Корицька, злагоджуючи свої слова грайливою посмішкою. – Прошу за мною.

***

Після довгої купелі та переодягнувшись в чистий, хоча й дещо пом’ятий одяг, вони сіли за щедру вечерю. За прямокутним, оздобленим модерними мотивами столом, застали тільки господарів, управителя не запросили. Подали копченого лосося з кремом з зеленої спаржі, суп з боровиків з печеним горошком і філе тушковане в сметані. Корицький їв небагато, більше дбав, щоб наповнити тарілки гостей, за півгодини, перепросивши товариство, залишив стіл.

-- Чоловік хворий, -- пояснила, закусуючи губи Гізела Корецька. – Рак шлунка. Йому залишилось зовсім мало часу…

Обидва гості промовчали, почувши це зізнання.

-- Ви його кохаєте? – запитав після довгої перерви Томчак. Господиня непевно поглянула на Кроне.

-- Теоретично, ця горила – мій підвладний, на практиці, він давно став би майором, якби не фобія займатися заповненням папірців, яке, на його думку, обов’язкове для всіх офіцерів. Томчак закінчив університет у Відні, на факультеті механіки, йому навіть пропонували працю викладачем, але він відмовився від університетської кар’єри. Не переживайте, він не забувся, втручаючись до розмови кращих від себе, -- запевнив офіцер дещо іронічно. Жінка не відповіла, стиснула легко зап’ястя сержанта, явно присоромлена тим, як вона до нього поставилася.

-- Може перейдемо на “ти”, -- запропонувала. – Ви обоє неймовірні люди, для мене це була б честь, -- додала кокетливо.

Томчак налив вина до кришталевих стаканчиків, вони обмінялися церемоніальними поцілунками.

-- А ти небезпечна, Гізело, -- зауважив цілком серйозно Кроне. Вона легко посміхнулася, але не заперечила.

-- Я кохаю його, -- відповіла на раніше поставлене запитання. – Завдяки вам, завдяки тому, що ви ліквідували цю банду, він трохи заспокоїться. Ми всі жили в страху. Невже тепер на прикордонні так буде завжди? – запитала тихенько. – Напади, підпали, пограбування?

-- Складна справа, -- Кроне неохоче скривився.

-- Може, однак спробуєте, вождю, опуститися до рівня цивільних і заспокоїти цікавість нашої нової подруги, -- в голосі Томчака бринів сарказм.

Корицька з недовірою дивилася, як Кроне показує сержантові язика.

-- Перепрошую, -- буркнув, перехопивши її погляд. – Після операції в нас так завжди… Дурість чіпляється. Повертаючись до запитання, -- зітхнув. – Мабуть, ситуація буде потрохи покращуватися. Досі ми бралися за неї не з того боку.

-- Ми бралися?

-- Ну, “Двійка”, поліція, військо.

-- Ви… -- жінка замовкла.

-- Ми “двієчники”, -- признав Кроне. – Зараз це вже не має значення, і так за тиждень