read-books.club » Сучасна проза » Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню 📚 - Українською

Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню" автора Габріель Гарсія Маркес. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 12
Перейти на сторінку:
з Амадісами.

— Така важка, наче там мрець, — сміявся водій.

— Там їх двоє, — відказала бабка. — Отож, ставтеся до них поштиво.

— Б’юся об заклад, що там мармурові статуї, — сміявся й далі водій.

Він поставив скриню з кістками посеред обпалених меблів і простягнув долоню до бабусі.

— П’ятдесят песо, — сказав.

Стара вказала на вантажника.

— Ось він вам заплатить.

Водій здивовано подивився на помічника, той ствердно кивнув. Водій повернувся до кабіни, де сиділа жінка в траурі з дитиною на руках, яка плакала від спеки. Вантажник, дуже впевнений у собі, сказав бабці:

— Ерендіра піде зі мною, якщо ви не проти. У мене серйозні наміри.

Перелякана дівчина втрутилася.

— Я нічого не обіцяла!

— Це я так вирішив, — відповів вантажник.

Стара зміряла його поглядом.

— Я не проти, — сказала вона, — якщо ти заплатиш мені за все, що я втратила через її необережність. Це вісімсот сімдесят дві тисячі триста п’ятнадцять песо, мінус чотириста двадцять, які я вже одержала, тобто вісімсот сімдесят одна тисяча вісімсот дев’яносто п’ять.

Вантажівка рушила.

— Вірте мені, якби в мене була така купа грошей, я б віддав їх за дівчину. Вона варта цього, — серйозно відповів вантажник.

Старій сподобались слова хлопця.

— Ну так приходь, хлопче, коли в тебе будуть такі гроші, відказала вона, — а тепер іди, бо як будеш багато говорити, вийде, що ти мені винний ще десять песо.

Вантажник скочив у кузов вантажівки і звідти помахав рукою Ерендірі, але вона була така перелякана, що не відповіла йому. На тому самому безлюдному місці, де їх залишила вантажівка, Ерендіра й баба спорудили собі житло з листів цинку й залишків східних килимів, постелили дві циновки на землю і заснули так само міцно, як у будинку, доки сонце, що пробивалось крізь стелю, розбудило їх.

Цього ранку стара сама почала прибирати Ерендіру. Вона вимастила її обличчя чимось білим, що було в моді за років її молодості, приклеїла дівчині фальшиві вії, на голову почепила бант, що скидався на метелика.

— У тебе жахливий вигляд, — визнала бабка, — але отак все-таки краще, чоловіки погано знаються на жіночих химерах.

Обидві вони почули раніше, ніж побачили, двох мулів, що копотіли по кам’яній пустелі. За наказом бабусі Ерендіра лягла на циновку в позі театральної хористки, яка чекає підняття завіси. Спираючись на єпископську патерицю, стара вийшла з помешкання і сіла на трон чекати наближення мулів.

З’явився поштар, одягнений у костюм кольору хакі, гетри та корковий шолом, на поясі пістолет у кобурі; було йому років двадцять, хоч виглядав він старішим через свою професію. Він їхав на доброму мулі і вів за недоуздок іншого мула, не такого міцного, який ніс на собі клунки з поштою.

Проїжджаючи повз стару, поштар привітався і поїхав далі, але вона зробила йому знак, щоб він подивився всередину хатинки. Чоловік зупинився і побачив Ерендіру, яка лежала на циновці у своїх прикрасах та вишиваному фіолетовому одязі.

— Тобі подобається? — запитала стара.

Поштар спочатку не зрозумів, що йому пропонують.

— Натще непогано, — посміхнувся потім.

— П’ятдесят песо, — сказала баба.

— Ого! Та що вона, із золота! — сказав він. — Стільки я витрачаю на харчі за цілий місяць.

— Не скупись, — зауважила стара. — Повітряна пошта добре оплачується, майже як панотці.

— Я національна пошта, а повітряну возить машина.

— У всякому разі кохання не менш важлива справа, ніж їжа, — сказала бабка.

— Але воно не годує.

Стара зрозуміла, що з нього багато не візьмеш.

— Скільки в тебе є? — запитала.

Поштар зліз із мула, витяг з кишені зім’яті гроші і показав старій. Вона схопила їх усі своєю хижою рукою.

— Для тебе я зроблю знижку, — сказала вона, — але з однією умовою: ти всюди розповідатимеш про Ерендіру.

— Хоч на другому кінці світу, — пообіцяв поштар. — На те й пошта.

Ерендіра зняла фальшиві вії, бо не могла й моргнути, й посунулася на один бік циновки, звільнивши місце для випадкового нареченого. Як тільки той увійшов досередини, бабуся енергійно смикнула за шнурок, на якому трималися зроблені із штори двері, і вхід було зачинено.

Стара не помилилася в поштареві. Після його розповідей прийшло багато чоловіків, деякі здалека, щоб познайомитися з Ерендірою, а за ними прибули столи з лотереєю та рундуки з їжею. Останнім приїхав на велосипеді фотограф, який поставив якраз навпроти хатинки триногу з чорним нарукавником, позаду якої приладнав завісу з намальованими лебедями.

Бабка, сидячи на троні, здавалось, не звертала уваги на весь цей гармидер. Єдине, що її цікавило, це порядок у черзі клієнтів та точна сума грошей, які вони мали заплатити, перш ніж увійти до Ерендіри. Напочатку стара поводилась дуже суворо з клієнтами, одного разу навіть відмовила одному, бо в нього не вистачило п’яти песо. Але з плином часу їй довелося пристосовуватись до життя, і кінець кінцем вона згодилась, щоб до грошей додавали медалі із зображенням святих, сімейні реліквії, подружні обручки і все, що було зроблене із золота, яке вона випробовувала на зуб.

Після довгого перебування в цьому першому селищі бабуся купила віслюка, і вони заглибились у пустелю, шукаючи інші місця, придатні для заробітку. Стара подорожувала на ношах, що їх приладнали на спині віслюка, і захищалась від палючого сонця поламаною парасолькою, яку тримала над її головою Ерендіра. Позаду йшло чотири індіанці, несучи циновки, реставрований трон, алебастрових ангелів та скриню з останками Амадісів. Фотограф їхав на велосипеді позаду цього каравану, але не випереджав його, удаючи, ніби їде у своїх справах.

Минуло шість місяців від часу пожежі, і бабуся почала уявляти собі перспективи свого бізнесу.

— Якщо й далі так піде, — сказала вона Ерендірі, — ти заплатиш мені борг через вісім років, сім місяців та одинадцять днів.

І вона знову заглибилась у підрахунки, заплющивши очі та пережовуючи зерна, які витягала із внутрішньої кишені жакета, де тримала також гроші. Потім додала:

— Звичайно, усе це, не рахуючи платні та харчів, що йдуть на індіанців, та ще деяких невеликих збитків.

Ерендіра, яка йшла поруч з віслюком, виснажена спекою та пилюкою, нічого не відповіла на зауваження баби, бо й так ледве стримувала сльози.

— У мене ломить усі кістки, — сказала вона.

— Постарайся заснути.

— Так, бабуню.

Вона закрила очі, глибоко вдихнула розпечене повітря і далі йшла уві сні.

*

Невеликий автомобіль, навантажений клітками, з’явився на обрії посеред куряви, лякаючи кіз, і збуджений галас пташок, немов струмінь холодної води, увірвався в недільну сплячку селища Сан Мігель де Десьєрто. Машину вів товстий фермер-голландець, сонце зробило темною шкіру його обличчя і в той же час знебарвило рудуваті й без

1 2 3 4 ... 12
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"