Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Як правило, оповідач знаходить для себе якусь архітектурно-історичну пам’ятку або музей, де проживає. Подібний інфо-донор приймає та обслуговує невеличкі групки туристів, заробляючи так гроші на існування.

Для оповідачів характерною є особлива, просто-таки природжена неприязнь до дослідників і, — незрозуміло як, але завжди — безпомилково, — вони знаходять та знешкоджують їх.

Отже, порівнюючи носіїв феномену Пресвітлих та оповідачів, бачимо суттєві розбіжності між ними, що й дає нам право вважати інфо-донорів якоюсь четвертою категорією розумних істот. Ми не знаємо…

Веселі вони хлопці, ті, хто писав книгу! «Знешкоджують»! А конкретніше?!

Заспокоєння прочитане явно не принесло. Скоріше, навіть навпаки. «Знешкоджують»! Наче мені своїх турбот зараз бракувало. Наче хтось мав на меті мене залякати і тепер займався цим, розважливо, непоспіхом, із паскудною усмішкою на вузьких фіолетових вустах.

«— Чому фіолетових?»

«— Я так і знав, що з решти пунктів заперечень у вас не виникне!»

Ще й записочка ця…

Записка особливо не давала спокою, і тому, коли в коридорі почулися повільні

/загрозливі/

кроки, я здригнувся і пошукав поглядом щось важке.

Підходить. Зупинився. Прислухається.

Напевне, намагається розібрати, тут я чи ні. Добре — почекаємо.

Стукає й питає: «Парубче, ви тут?»

Несподівано мене пробрав нестримний напад реготу, я ледь не злетів із ліжка, здригаючись від сміху, наче божевільний. Як-то кажуть, у переляку розуму з кулачок немовляти, а очі — кожне з добрячу тарілку.

— До вас можна? — обережно поцікавився «академік».

Дякувати Богам, що не запитав, чи все гаразд, а то б я знову зареготав. А так чинно заявив: «Звичайно. Заходьте», — і навіть сів, хоча й не встиг стерти з обличчя ідіотську усмішку.

Чраген зайшов, притискаючи до грудей шкіряну папку темно-синього кольору з блискучою пряжкою-застібкою. В таких папках годиться носити або архів родини (всілякі генеалогічні дерева з кущами, світлини прабабок у третьому коліні та засохлі грамоти дідусів за гарне навчання в школі й інституті), або ж документи, на яких зазначено чорною фарбою: «Цілком таємно».

— Пам’ятаєте, ви обіцяли допомогти мені з книгою?

Я кивнув, побоюючись, що не стримаюсь і знову зарегочу. Від нервів.

— От, приніс одну сторіночку, — він клацнув застібкою папки і обережно, як акушерка немовля, дістав підгризений скраю аркуш. Я затамував подих, цілком справедливо підозрюючи: «дмухнеш — розсиплеться».

— Зможете розібрати? — допитливо поцікавився Чраген, викладаючи свій скарб на столик, поряд із «Феноменом Пресвітлих». Косий погляд ковзнув по фоліанту і повернувся до мене. — Спробуєте?

— Спробую. Нумо, нумо…

Ієрогліфи були давні, схожі більше на піктограми, ніж на давньоашедгунські пісьмена. З такими одразу не впораєшся.

А пан Чраген навис над столиком і не хотів йти.

— Як? — запитав він, сухо дихаючи в потилицю.

— Важко, — відверто зізнався я, встаючи з ліжка та підсуваючи до столика стілець. — Але залиште його на добу, і все, що можна, я з нього вичавлю.

Старий занервував, потер лисину, кашлянув.

— Н-ну, — протяг, — ну добре. Але тільки на добу. Є причини…

Він невизначено помахав папкою у повітрі.

— Так, звичайно. Розумію.

Іди ж нарешті!

— Я, мабуть, ще зазирну до вас пізніше, якщо дозволите. Раптом…

Я похитав головою.

— Не варто. Гадаю, серйозні результати будуть лише зранку, а ймовірніше — навіть увечері. Тож…

— Зрозумів. Тоді — на добраніч. Щиро дякую, що погодилися допомогти. На все добре, парубче.

От і з’явилася причина завтра відмовитися від сеансу. Зізнатися, не хотів би посилатися на здоров’я.

Я витяг чистий аркуш паперу, олівець, кишеньковий словник (якщо я обходився без нього при читанні «Феномену», то тут уже — ніяк); увімкнув настільну лампу.

Кілька наступних годин минули непомітно, я навіть перестав турбуватися про розлади здоров’я. Я забув про навколишній світ, і лише сильний голод змусив відірватися від дешифровки. Спустився у Велику залу (там нікого не було), поїв як слід і знову взявся до роботи.

Заснув пізно вночі, і весь час, поки лежав, загасивши світло, перед очима миготіло плетиво давніх знаків, що таїли в собі думки людини, яка жила Боги знають коли. Дивно!

ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Вставайте, пане!

У-у, зануди!

— Уже встаю!

Але якщо ви сподіваєтеся, що я зараз помчу в оту кімнатку на першому поверсі — дзуськи! Хоча…

Учорашня робота з розшифровки папірця, принесеного «академіком», налаштувала мене на добродушний настрій. Дурнуваті побоювання — геть! Я цілком здорова людина і доведу це, відправившись до клятої кімнатки й сприймаючи Мугідові оповіді. Я цілком здорова людина!

Вже у Великій залі, я збирався повідомити Чрагенові, що робота завершена, але він чомусь відвернувся і почав пожвавлено спілкуватися з пані Валхір. Напевне, хоче, аби таємниця залишилася «між нами». Нехай!.. Я сьогодні добрий.

Коли вся наша групка спустилася вниз, я на мить відчув невпевненість та страх перед тим, на що збираюся знову погодитися. Я вже хотів піти геть, вигадавши якусь причіпку, але в цей час Мугід пильно подивився на мене, як зазвичай дивляться… ну не знаю, як дивляться хлопчиська: «Слабо?»

Не слабо!

І я приєднався до сприймачів. Який же я все-таки…

ОПОВІДЬ ДВАНАДЦЯТА

Який же я все-таки бовдур!

Бред Охтанг заплющив очі й деякий час розглядав помаранчеві та жовті кільця, що жили своїм незбагненним життям, паруючись та розпадаючись на дрібніші. Кільця сміялись, а смужки зневажливо кривлялися: «Який же ти все-таки бовдур!»

— Розбивайте табір, — звелів він і розплющив очі, аби подивитись у темряву. Темрява рухалася, втомлено перемовлялася та брязкала збруєю. Бред Охтанг глянув вище, туди, де темрява переходила у нічне небо. Вгорі височіли велетенські спухлі пальці — вартові вежі Ашедхуну. Там стояла тиша — ні вогника, ні руху.

Чекають. Вони все давним-давно знають і тільки чекають, коли ми зайдемо. Прокляття!

Данн (півничани сказали б «старегх») зовсім недоречно позіхнув та спішився. Божевільний, на межі сил та можливостей марш через усю країну, організований лише для того, аби тепер половина — і це в кращому випадку — війська хумінів загинула в триклятій ущелині. «Так наказав Оберігаючий». І братам начхати, що неможливо проскочити таку невеличку, по суті, ущелину Кріна. «Так наказав Оберігаючий».

Раби вже напинали шатро, розпалювали вогонь у триногах, давали вівса коням. Дозорні від’їжджали до периметра майбутнього табору, решта спішувалася, аби піймати ті нетривалі години відпочинку, які були їм подаровані.

До Бреда підійшов Нол Угерол, уклонився.

— Довго стоятимемо,