Читати книгу - "Вибрані листи"

Але був інший Пліній — той, який мріяв вирватися з міста, побути лише з собою або з найближчими своїми друзями, врешті, — зайнятися своєю улюбленою справою; мріяв, але знав, що ця мрія — нездійсненна: «Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв'язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов'язків долучаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався» (II, 8). І не помилився: закінчив життя серед немилих йому службових клопотів у чужому для нього краї, далеко від своєї улюбленої лаврентської вілли, пізнав, яким гірким, бездонно печальним є те слово — ніколи…

Той інший Пліній — це studia, що заповнювали вільний від зайнятості час. Слово, яке годі й перекласти нашою мовою; це — пильні розумові заняття, уважне, вдумливе читання; це те, що стоїть за Шевченковим закликом: «думайте, читайте» — процес, коли з «чужого» народжується «своє». Хто ж читає, не думаючи, той нічого путнього, нічого свого з того читання не отримає, буде, словами Горація, рабським наслідувачем. Ось чому Ціцерон, звертаючись у згаданому трактаті до свого сина Марка, наголошує, щоб той читав його філософські твори studiose, тобто пильно, вдумливо, поглиблено. До речі, дієслово «studere» (перше його значення — прагнути) керує не знахідним відмінком, як у нашій мові: вивчаємо, скажімо, філософію, а давальним: studere philosophiae — мовби віддаватись філософії, заглиблюватись у неї («і чужому научайтесь…»). Отож латинське studia найкраще так і перекладати — студії, адже й «studens, student-is», той, хто пильно щось вивчає, — це таки студент.

І ще одне: до всіх тих синонімів, якими передаємо значення латинського studia (пильні розумові заняття, вдумливе читання тощо) маємо долучити ще один, дуже важливий: радість (сказав же Демокріт: «Заняття наукою — найбільша радість життя»). Як дитина радіє, постійно відкриваючи для себе щось нове у світі, в який вона входить, — так само раділа, вже на вищому рівні, й антична людина, що постійно відчувала потребу, навіть жагу пізнання. Цю її радість можна порівняти ще й з радістю спраглого, що п’є з чистого, прохолодного джерела; щоправда цей вдовольняє потребу тіла, а той — душі. У вітанні стародавніх греків chaire (радій) був компонент і тієї душевної радості, що від пізнання світу; він — і в сковородинському «веселії серця» (грец. euthymia); людина, яка втратила радість, саме таку радість, за Евріпідом, — уже наче мертва.

Окрім природної потреби радості, що спонукає людину до студій, є й інший, не менше важливий стимул, — жага тривання; не у фізичному житті: воно, скільки б не тривало, — коротке, а в духовному, у пам’яті нащадків. Та не всяк і ту потребу, й ту спонуку відчуває: «Кожному своє. Як на мене, то найщасливішим я вважаю того, хто наперед уже втішається своєю доброю, непроминальною славою. Тож і мені, якби я не мав перед очима нагороди у віках, було б до вподоби те сите й німе дозвілля…» (IX, 3). Отож дозвілля — дозвіллю не рівня: без книги — це не дозвілля, а бездіяльність, що є «гробівцем для живої людини» (Сенека), а з книгою — саме воно, дозвілля, є повноцінним життям («Лише дозвільні живуть», — стверджує цей же філософ). Саме до такого дозвілля, що фактично є синонімом студій, Пліній поривався все життя, радше розривався: між обов’язками — й студіями; між тим, що він мусив робити, — і тим, що прагнув робити, між studia й officia, negotia загалом. Залишається одне важливе уточнення: Пліній, vir Romanus, охоче робив те, що мав робити, інакше не набули б такого розголосу його судові промови, не були б успішними його адміністративні заходи як імператорського легата у Віфінії (згадаймо св. Августина: «Якщо хтось неохоче робить свою роботу, то вона не є доброю, навіть, якщо він добре її робить»); врешті, не мав би такого кола друзів, без яких не мислив свого життя і заради яких укорочував свої літературні заняття, бо «немає таких занять, задля яких можна було б знехтувати обов'язками дружби» (VIII, 9).

Найприємнішим для Плінія у його студіях були, власне, листи. Не був то, як нині розуміємо листування, спосіб обмінюватись усілякою інформацією. Листи для античних — це окремий, поряд з епосом, лірикою, драмою й різними видами прози, літературний жанр, що мав свою давню традицію як у греків, так і в римлян (згадаймо хоча б Епікура, Ціцерона, Сенеку, навіть Августа й інших історичних діячів); листи не лише у прозі, а й в поезії: у формі листів філософські роздуми гекзаметрами снував Горацій; «Героїди», листи міфічних героїнь, елегійними дистихами складав Овідій. Саме в писанні листів Пліній відточував свій стилос, саме до них найпильніше приглядався, уважний до думки інших літераторів, своїх друзів, саме в листах бачив своє безсмертя.

Листи у виконанні Плінія — це той жанр, що якнайкраще відповідав тодішнім літературним тенденціям, — жанр малих форм у прозі, якій на той час поступалася поезія: з іменами Марка Аннея Лукана, Валерія Флакка, Сілія Італіка та Папінія Стація вичерпувала себе практика писання розлогих поем на міфологічні й історичні теми. Зростає зацікавлення до суто римського жанру — сатири (Персій, Ювенал), яка ще в Горація набула незвичайної гнучкості. Петроній, однак, відмовившись від традиційних гекзаметрів, пише свій знаменитий «Сатирикон» прозою; у відточених коротких епіграмах творить неприкрашену мозаїку тодішнього побуту вже згадуваний Марціал, як перед тим, засобами алегорії, — байкар Федр. «Листи» Плінія Молодшого — це ті майстерно відшліфовані камінці у художній мозаїці життя, яку, нічим те життя не прикрашуючи, укладали римські письменники І ст. н. е. Це, якщо застосувати іншу метафору, — віконця, крізь які зазираємо у те життя, яким бачив його, яким жив тогочасний римський інтелігент.

II

Ми ступаємо у той світ, куди Пліній, як і кожен студіюючий (studiosus), у класичному розумінні цього слова, нікого не допускав. Той світ — то усамітнення (solitudo); навосковані, дерев'яні або зі слонової кістки, таблички для писання (pugillares), стилос, книги. У тому світі — тиша; у ній — голос того, хто студіює: читали впівголоса, та й думки, мабуть, полюбляли озвучувати, а час до часу таки на повний голос, латиною чи грекою, читали якийсь текст. А втім, докладно про це сам Пліній, в одному з листів (IX, 36), про який згодом. До тих милих для Плінія студій не належало вигладження й підготовка до видання судових промов. «Це заняття, — зізнається він Тацітові, — подібне радше до праці на ріллі, аніж до тієї, що