Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

крім важезної сили, що тиснула йому на голову, десятитонної брили, що скувала його аж до литок і підошв, а відтак, потрохи, ця вага змістилася досередини і змінилася на жах, той жах поповз усім його тілом догори і загудів у венах, а після жаху в нього вдерлася темрява, темрява всередині його і навколо нього, а голос у його мозку казав йому, що світ уже не реальний.

П’ятдесят чотири. І навіть побіжно не глянув на нього по тій безглуздій телерекламі півтора року тому. Не буває нижчих цін, не буває кращого настрою. Уявити лише: звалитися замертво у п’ятдесят чотири.

Жодного разу за всі роки їхнього протистояння й мовчання Фергюсон такого не бажав – і не уявляв собі, як це могло статися. Його вічно підтягнутий і спортивний батько, що не палив і не пив, мав би дожити до глибокої старості, і так чи інакше, на якомусь рубежі в прийдешніх десятиліттях вони з Фергюсоном знайшли б спосіб очиститися від гнилі, що наросла між ними, однак це припущення спиралося на певність у тому, що в них ще багато років попереду, а от тепер ніяких років уже не залишилося, ні дня, ні години, ні найменшої частки секунди.

Три роки незворушного мовчання. Ось що було найгірше, ті три роки і більше жодної можливості це мовчання порушити, ніяких прощань на смертному ложі, ніякої попередньої затяжної хвороби, що могла б підготувати Фергюсона до цього удару, і як дивно, що з того часу, як Фергюсон підписав угоду на свою книжку, він знову дедалі частіше згадував про батька (через грошей, підозрював він, доведення на користь того, що в світі існують люди, готові давати йому кошти за непідзвітну працю зі створення вигаданих історій), і за останній місяць чи близько того Фергюсон навіть обмірковував можливість надіслати батькові примірник «Прелюдій» по виході книги, аби лише показати йому, що він здатен впоратися, обійтися без батька на своїх власних умовах, а також (можливо) – у вигляді жеста першого раунду, котрий, може, й привів би до якогось майбутнього примирення між ними, запитуючи сам себе, відреагує на нього батько чи ні, чи викине книжку одразу чи сяде й напише йому листа, а якщо він справді відгукнеться, треба буде відповісти і йому – та домовитися про зустріч де-небудь, аби раз і назавше все висловити один одному, чесно й відверто вперше в житті, поза сумнівом, лаючись і горлаючи один на одного протягом майже всієї розмови, і варто було лише Фергюсонові програти цю сцену в своєму мозку, вона, загалом, переростала в бійку до крові, вони удвох лупцювали один одного, доки остаточно не знесилювалися і більше не могли підняти рук. Також було ймовірно, що врешті-решт він не надіслав би батькові книжку, але хоча б думав про таке, і це вочевидь щось важило, і вже точно могло служити знаком надії, бо навіть кулачні удари кращі від порожньої відчуженості останніх трьох років. Їхати до синагоги. Їхати на кладовище. Їхати в дім у Мейплвуді. Мізерність і марнота всього цього: вперше зустрітися з Етель та її дітьми – і виявити, що вони справжні люди з ногами й руками, обличчями й пальцями, збожеволіла від горя вдова щосили намагається витримати це випробування з прямою поставою, не холодна особа з весільного фото в «Стар-Леджері», а турботлива, скромна жінка, котра покохала його батька й вийшла за нього заміж, майже напевне терпляча, щедра дружина, либонь, в якомусь сенсі дружина краща для його батька, ніж була поривчаста, незалежна Роза, і, отримавши поцілунок у щоку від їхньої матері, привітавшись за руку з Алленом і Стефанією, котрі вочевидь любили Стенлі більше, ніж коли-небудь його власний біологічний син, – Аллен тепер закінчував перший курс у Ратгерсі й мав намір спеціалізуватися в економіці, що, мабуть, дуже сподобалося б його батькові, розумний хлопець, у хмарах не витає, на противагу його справжньому синові, що розчарував його, той мешкає здебільшого десь на Місяці, і крім другої сім’ї свого батька Фергюсон опинився і серед членів своєї першої родини, дядьків і тіток із Каліфорнії, Джоан і Міллі, Арнольда і Лью, яких Фергюсон не бачив від ранніх років дитинства, і в цій давно втраченій рідні Фергюсона найбільше вразив той химерний факт, що, хоча браття були не надто схожі один на одного, кожен із них по-своєму дуже нагадував його батька.

Фергюсон чомусь затримався в будинку довше, ніж слід було б, – у старому Замку мовчання, де він був ув’язнений протягом семи років і де написав оповідання про черевики, – він здебільшого самотньо стояв у кутку вітальні і майже не розмовляв з тими кількома десятками чужих осіб, що там зібралися, сам не бажаючи там бути, проте й не маючи бажання піти, приймаючи співчуття від різних чоловіків і жінок після того, як їм повідомили, що він син Стенлі, вдячно киваючи їм, потискаючи руки, але однак – надто ошелешений для чого завгодно, здатний лише згоджуватися з ними в тому, наскільки шоковані й ошелешені вони раптовим, приголомшливим кінцем його батька. Його дядьки й тітки пішли раніше, ридаючий, до краю розладнаний Сем Браунштайн та його дружина Пеггі попрямували до дверей, але навіть потому, як більшість гостей у кінці дня потяглася до виходу, Фергюсон все одно не був готовий потелефонувати Денові й попросити забрати його (він мав намір провести ніч у домі на Вудхол-кресент), оскільки він тепер зрозумів причину свого зволікання – аби випала нагода поговорити з Етель наодинці, і коли вона пару хвилин потому підійшла до нього і спитала, чи не можуть вони відійти куди-небудь і порозмовляти, його заспокоїло те, що й сама вона думала про те саме.

То була сумна бесіда, одна з найсумніших з усієї історії його життя – сидіти з невідомою мачухою в кутку для телевізора в нещодавно переобладнаному цоколі й ділитися тим, що вони знали про загадку, котрою був Стенлі Фергюсон, чоловік, як у тому зізналася сама Етель, що був для неї майже недосяжний, і як же шкодував Фергюсон цю жінку, споглядаючи, як вона здригається у сльозах, відтак якийсь час опановує себе, потім знову не витримує, яке потрясіння, повсякчас повторювала вона, який це шок – п’ятдесятичотирирічний чоловік на повній швидкості врізається в цегляну стіну смерті, другий чоловік, котрого вона поховала за останні дев’ять років, Етель Блумберг, Етель Блюменталь, Етель Фергюсон, уже два десятки років – вчителька шостого класу в безкоштовних середніх школах Лівінгстону, мати Аллена й Стефанії, і так, сказала вона, цілком природно, що вони обожнювали Стенлі,