Читати книгу - "Спомини"

Теофіл Скальський (1877–1958) — римо-католицький священик, родом з Поділля. Вчився у Житомирській семінарії та Петербурзькій духовній академії, висвячений у 1900 p., до 1910 р. викладав філософію, цивільне і канонічне право, моральне та пасторальне богослов’я в Житомирській семінарії, згодом був настоятелем Житомирського кафедрального собору, а в 1913–1926 — настоятелем парафії св. Олександра у Києві. У 1926 р. призначений апостольським адміністратором Житомирської дієцезії, але невдовзі заарештований і засуджений за антирадянську діяльність до 10 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. У 1932 р. звільнений і депортований до Польщі, де був настоятелем кафедрального храму свв. Петра і Павла в Луцьку та офіціялом Луцької єпископської курії. З приходом на Волинь більшовиків у 1939 р. таємно виїхав з Луцька до Львова, а звідти потягом, який зорганізував митрополит Андрей Шептицький, був евакуйований до німецької окупаційної зони. Діставшись до місцевості Асх у Судетах, був затриманий і кілька місяців провів у концтаборі. Завдяки втручанню архиєпископа Краківського Адама Сапеги був звільнений і 18 червня 1940 р. прибув до Кракова. Якийсь час мешкав у резиденції Краківських архиєпископів, а згодом — у єзуїтів, служив на парафії в Новому Тарґу, а з 1942 р. й до смерти був адміністратором парафії у м. Мшана Дольна (Краківська архидієцезія), де й помер 12 квітня 1958 р. Залишив спогади з часів своєї діяльності та ув’язнення в Україні: Teofil Skalski. Teror i cierpienie. Kościół katolicki na Ukrainie. 1900–1932. Wspomnienia / ред. J. Wólczański. Lublin — Rzym — Lwów 1995.

Можливо, йдеться про заступника начальника слідчої частини НКДБ УРСР підполковника Гевлича.

Навпроти цього параграфа Іван Гриньох на полях своєї копії “Споминів” дописав: “Степаняк?”. Мова дійсно йде про члена Центрального проводу бандерівської ОУН Михайла Степаняка. Виписки з протоколів допитів Степаняка від 2 та 30 серпня 1945 р. про участь митрополита Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого в переговорах бандерівського і мельниківського проводів ОУН є в архівно-слідчій справі митрополита Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 2, арк. 276–280, 288–290. Очна ставка із Степаняком відбулася 18 квітня 1946 р. — див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 127–133 (машинопис), 134–148 (рукопис). Михайло Дмитрович Степаняк (псевдо: “Лекс”, “Сергій”, “Долишній”, “Дмитрів”, 1905–1967), за освітою юрист (магістр права з 1934 p.), свого часу належав до КПЗУ, але, ставши свідком сталінського терору в Західній Україні, у 1939 вступив до ОУН і незабаром став членом її Центрального проводу. Не погоджуючись із основною лінією ОУН Шухевича, він намагався в червні 1944 р. створити опозиційну “Народно-визвольну революційну організацію”, але 30 липня 1944 р. був поранений і захоплений чекістами. Після тривалого процесу 26 березня 1947 р. засуджений до розстрілу, але 23 червня 1947 р. вирок змінено на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська обл. Казахської РСР). Після смерти Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Врешті 8 квітня 1961 р. був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР і 12 квітня звільнений. Після звільнення разом з іншими амністованими провідниками ОУН: Василем Галасом, Василем Куком та Мироном Матвієйком — виступив із засудженням українського націоналізму. Помер 13 лютого 1967 р. в рідному с. Дзвиняч на Івано-Франківщині.

Йдеться про заступника начальника 5-го відділу НКДБ УРСР капітана Михайла Герасимовича Майорова (1918-?), що перебрав справу Сліпого. Перший допит, проведений Майоровим, датується 9 жовтня 1945 р. Від січня 1946 р. Майоров фігурує вже як начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. 20 червня 1955 р. був направлений у розпорядження управління кадрів КДБ при Раді Міністрів УРСР. Дані про його подальшу службу та місцезнаходження його особової справи відсутні. У 1945–1946 pp. був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня та медаллю “За перемогу над Німеччиною” (дані Архівно-довідкової служби СБУ).

Цей слідчий — капітан держбезпеки Іван Іванович Дубок, заступник начальника 4-го відділення 2-го відділу НКДБ УРСР, а згодом начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. Саме він вів слідство єпископа Григорія Хомишина. За свідченнями отця Петра Герилюка-Купчинського, це була людина неабиякої жорстокости: «Він хвалився мені, що вбив єпископа Г. Хомишина. На моє запитання: “Яким чином?” він відповів: “Я бив його до непритомности за кожним разом, як на моє запитання: “Чому виступаєш проти комунізму?” він відповідав: “Виступав і буду виступати”» (Архів ІІЦ, П-1-1-31, арк. 3).

Авксентій Бойчук (1888–1971) — греко-католицький священик Станиславівської єпархії, родом із с. Іване-Пусте на Тернопільщині. Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Станиславівській семінарії (1909–1913) та Віденському університеті (1916–1920), де захистив докторат (1916). У 1920–1939 — професор, згодом віце-ректор і ректор (1923–1945) Станиславіської семінарії, у 1930–1936 — редактор журналу “Добрий пастир”. З 1929 р. став крилошанином і близьким співробітником Станиславівського єпископа Григорія Хомишина. На початку 1940 p., щоб уникнути арешту, виїхав до Польщі та душпастирював у селах Надсяння. У 1944 р. повернувся в надії відновити семінарію в Станиславові, але в квітні (за іншими даними 24 жовтня) 1945 р. був заарештований. Утримувався спочатку в Станиславівській тюрмі, де його жорстоко катували, а згодом у Київській тюрмі, де зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У січні 1947 р. засуджений на 10 років таборів за нелегальний перехід польського кордону. Після звільнення у 1956 р. повернувся і проживав у родинному селі, де підпільно душпастирював. Помер 1 серпня 1971 р. у рідному с. Іване-Пусте. Залишив спогади з періоду першої радянської окупації: Авксентій Бойчук. Мої переживання під большевиками: 1939–1940 // На християнській ниві: Спомини. Нью-Йорк 1978, с. 105–156. Про нього див.: Юрій Савчук. О. Д-р Авксентій Бойчук: його роль та значення у вихованні семінаристів Станіславівської духовної семінарії // Нарис історії Івано-Франківської (Станіславівської) Духовної Семінарії імені Святого Священномученика Йосафата. Івано-Франківськ 2007, с. 112–121.

Рос.: “шахрайське товариство”.