Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Тимчасова помічниця у відділі новин на літо, проте в реальному житті – студентка, яка спеціалізується в англійській мові та біології і яка восени навчатиметься на старшому курсі. Поет-початківець з перспективними планами поступити в медичний інститут, відтак рушити далі й стати психіатром і, нарешті, підготуватися на психоаналітика – все це само собою вражало, проте ще більше враження на Фергюсона справило те, як вона проводила два літніх сезони до теперішнього: шарилася в Нью-Йорку та відповідала на телефонні дзвінки «гарячої лінії» для самогубців на розі Східної Четвертої вулиці та Авеню А.

Інакше кажучи, сказав він собі, поки він слухав, як пластинка витискає з себе зловісні, деморалізаційні куплети «Господи, ім’я Тобі Смерть», Галлі працювала й рятувала життя. Не всі одразу, в що вірили Емі й інші, а було їх чимало, а одне за одним, одне за одним. Порозмовляти по телефону з людиною і поступово переконати її не натискати на гачок пістолета, який він націлив собі в голову. Наступної ночі поспілкуватися з жінкою і поволі переконати її не ковтати цілий флакон пігулок, затиснутий у неї в кулаці. Ніякого поривання заново винаходити світ знизу догори, ніяких актів революційної непокори, а відданість справі добра в зламаному світі, до якого вона належала, план усе своє життя присвятити допомозі іншим, а це діяння не стільки політичне, скільки релігійне – релігія поза релігією чи догмами, віра в цінність одиночки, одиночки й одиночки, кожного окремо, мандрівка, що почнеться з медичного інституту, а відтак продовжиться стільки, скільки забере завершення курсу її психоаналітичного навчання, і поки Емі й орда всіх інших доводитимуть, що люди хворіють тому, що суспільство хворе, і якщо допомагати їм до цього пристосуватися, їм лише погіршає, Галлі б відповіла: «Уперед, нумо, вдосконалюйте суспільство, якщо зможете, а люди тим часом страждають, і в мене купа роботи».

Фергюсон не лише зустрів свою наступну, але з плином літа він запитував себе, чи не та Єдина вона, котра затьмарить усіх інших на весь залишок його днів на цій жалюгідній, прекрасній землі.

Вона перебралася до нього в щурячу нору на Крофорд-стріт на початку липня, а оскільки тогорічне літо було особливо спекотним, вони засунули жалюзі на вікнах і, коли сиділи вдома, перетворювалися на нудистів. Зовні, вечорами посеред тижня, удень і ввечері на вихідних, вони ходили разом на всі дванадцять фільмів, відвідали шість ігор «Червоних крил», чотири рази зіграли в теніс (ультраспортивна Галлі незмінно розбивала його у співвідношенні два сета до одного), гуляли по кладовищу Маунт-Хоуп, читаючи одне одному вірші й переклади, аж доки Галлі якось недільного дня не розплакалась і не заявила, що її робота нічого не варта (ні, вона не те що не варта, сказав їй Фергюсон, вона ще розвивається, хоча, здавалося б, виникало мало сумнівів у тому, що на неї чекає краще майбутнє в медицині, ніж у літературі), сходили на чотири концерти класичної музики в Істманову школу музики[66].

Бах, Моцарт, Бах і Веберн – і спожили численні вечері у всіх можливих ресторанах, як пристойних, так і відразливих, однак жодна вечеря не запам’яталася так, як та, що вони влаштували собі в «Антоніо» на Лейк-авеню, де трапеза супроводжувалася безупинною музикою, що її виконував чоловік на ім’я Лу Бландізі, котрий в афішах називав себе «старомодним акордеоністом з маленької Італії» і, вочевидь, знав усі пісні, складені на білому світі, від стандартів американської поп-музики до ірландських джиг і клезмера з того боку Межі осідлості.

Ближче до теми: до перших днів серпня обидва промовили рішучу фразу з трьох слів кількадесят разів кожний, оті три слова, якими скріплюють угоду та оголошують, що назад дороги немає, а до кінця місяця обидвоє почали окреслювати довготермінові плани, виношувати постійні думки про майбутнє. Відтак відбулося неминуче прощання, і поки Фергюсонова любка від’їжджала навчатися свій останній рік у коледжі в Саут-Гадлі, штат Массачусетс, він не міг збагнути, як йому виживати без неї.

Восьме вересня. Літо закінчилось, і тепер усьому край. Під вікном його спальні рано-вранці знову верещала дітвора, а повітря Рочестера за ніч набуло яскравого відчуття початку року – свіжозаструганих олівців і жорстких нових туфель, запах дитинства, прониклих аж у кістки спогадів про ті дні, коли…

Засумований Солітер[67], що тужив за своєю відсутньою Галлі щогодини за останні десять днів, повернувся того дня до себе додому в щурячу нору о половині на п’яту, і за хвилину по своєму прибутті, не встиг він іще розвантажити коричневий паперовий пакет з інгредієнтами своєї сьогоднішньої вечері, пролунав телефонний дзвінок. З редакції «Таймс-Юніон» йому телефонував Пітмен. У Пітменовому голосі відчувалася терміновість. Пітмен повідомив йому, що «в Аттіці щось назріває» – це тюрма штату на відстані п’ятдесяти миль на південний захід від Рочестера, – а тому він доручає Фергюсонові й Джанеллі вирушити туди завтра якомога раніше й поспілкуватисая з Вінсентом Манкузі, начальником тюрми, і «з’ясувати, що відбувається». Інтерв’ю вже призначене на дев’яту, Джанеллі заїде за ним о сьомій, і хоча там поки що нічого не можна розібрати, тема може виявитися виграшною, тому «нашорош вуха й очі, Арчі, та уникай неприємностей».

За минулий рік у нью-йоркських в’язницях сталися два великих заворушення, одне – в Оберні на півночі штату, а друге – у «Могилах» у Манхеттені, жорстокі фізичні протистояння між в’язнями та охороною, що призвели до десятків висунутих звинувачень і додаткових покарань. Вожаків обох бунтів – здебільшого чорних, а всі відбували термін за ту чи іншу форму революційної політики, – перевели до Аттіки, аби «викорінити зачинателів», і тепер, коли в каліфорнійській в’язниці застрелили «чорну пантеру» Джорджа Джексона – його пістолет був захований у парику афро, який він на себе натягнув (і дехто справді в це повірив), ув’язнені в переповнених нью-йоркських тюрмах знову зчинили галас. Шістдесят відсотків зі 2250 в’язнів Аттіки були чорношкірими, сто відсотків охорони – білими, і Фергюсон не просто не був радий візиту в цей виправний заклад суворого режиму, він очікував його із жахом. Фергюсона тішило, що з ним їде Джанеллі – годинна подорож буде доволі приємною. Том почне з ним розмовляти голосами Кері Гранта[68] й Джин Харлоу[69] базікати про чемпіонат Національної ліги, але, щойно вони туди дістануться та увійдуть до в’язницю, то опиняться в пеклі.

Фергюсонові цього більше не хотілося. Він перегорів і вже готовий був здатися, сказавши собі, що з цим пора закінчувати, десь із півдесятка разів за останні вісім чи дев’ять місяців, а потому все ж таки нічого з цим не вдіявши, цього разу він