Читати книгу - "Спомини"

був завідателем Хутора та катехитом у Львові, згодом служив сотрудником в Острівчику та Лошневі, з 1918 — парох Микулинець, а згодом — декан Микулинецького д-ту. У 1924 р. отримав крилошанські відзнаки (анкетні дані: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 394). Після 1944 р. його доля невідома.(обратно) 529

Це речення було внесене як доповнення в машинопис другої редакції “Споминів” (В). Воно також міститься в рукописі, але не у відповідному для нього місці, а дописане як вставка на початку четвертого зошита без вказівки на його конкретне місце у тексті. Це свідчить про пізніше походження даної вставки, зробленої, можливо, на прохання патріярха вже після того, як текст машинопису другої редакції був ним переглянутий та зредагований. У кожному разі, це речення внесене у машинопис не рукою патріярха, а надруковане над рядком у вже готовому машинописі. Отож, можна припускати, що навіть після внесення власноручних поправок до другої редакції патріярх пригадував собі деякі відомості або деталі й просив Івана Хому вносити їх у текст рукопису та машинопису. Можливо, що місце, куди слід внести той чи інший додаток, Іван Хома визначав уже на власний розсуд.

(обратно) 530

Петро Карманський (псевдоніми: Петро Гіркий, Лесь Могильницький, 1878–1956) — український поет-модерніст, прозаїк, літературний критик, публіцист, громадський діяч. Родом із с. Чесанів, Любачівського повіту, друкуватися почав у 1899 p., належав до літературного об’єднання “Молода муза”. Закінчив Львівський унівеситет (1907), у роки Першої світової війни працював у таборах для військовополонених українців з російської армії у Німеччині та Австрії. Згодом виконував дипломатичну місію УНР при Апостольському Престолі (1919–1920), збирав кошти для підтримки ЗУНР. З 1922 р. як представник ЗУНР перебував у Бразилії. Залишив спогади з цього періоду: “Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp.1919–1920” (1939), “Сторінки вчорашнього” (1934) та “Між рідними в Південній Америці” (1923). Після повернення в Україну в 1931 р. вчителював у гімназії в Дрогобичі, з 1939 — викладав у Львівському університеті. У 1944–1947 pp. працював директором меморіяльного музею ім. І. Франка. У 1940–1947 pp. був членом Спілки радянських письменників України, з якої виключений через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Перекладав “Божественну комедію” Данте (разом з Максимом Рильським), окремі твори Ґете, де Амічіса та інших авторів. У 1950 р. був заарештований, але через місяць звільнений, після чого отримав замовлення на цикл нарисів проти ОУН та УГКЦ. Як наслідок з’явилися пасквіль “Ватикан — натхненник мракобісся”, збірка поезій “По ясній дорозі” (1952), позначена офіційною ідеологією, та спогади “Крізь темряву” (1955), сповнені нападок на Ватикан та “буржуазний націоналізм”. Є припущення, що принаймні деякі із цих текстів Карманського (зокрема останній) лише частково належать перу письменника й у великій мірі були сфабриковані агентами КДБ, оскільки поет, хворий на атеросклероз, від кінця 1952 р. був прикутий до ліжка і перебував у напівсвідомому стані. Помер Карманський 16 квітня 1956 р. у Львові. Про нього див.: Олександра Стасюк. Життєвий шлях Петра Карманського (громадсько-політичний аспект) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність 18 (2009) 535–544; Лідія Голомб. Петро Карманський: Життя і творчість. Ужгород 2010.

(обратно) 531

Тобто в тюрму на вул. Лонцького у Львові.

(обратно) 532

Дамаскин (Малюта) (1903–1946?) — православний архиєрей, родом з Чернівців. Здобув добру світську освіту, володів кількома мовами, п’ять років провів на Афоні. З 1920 — архимандрит Почаївської лаври, 9 серпня 1940 р. висвячений у Москві на єпископа Житомирського, але вже навесні 1941 р. призначений на Буковину єпископом Чернівецьким та Хотинським. З початком радянсько-німецької війни у 1941 р. виїхав до Житомира, увійшов у склад Української Автономної Православної Церкви і в 1943 р. став єпископом Кам’янець-Подільським. Після повернення радянських військ у Кам’янець-Подільський у 1944 р. був заарештований, засуджений і помер в ув’язненні. В наявних публікаціях про єпископа Малюту не подається точна дата його смерти, а вказується тільки, що він помер після 1944 р. в одному з таборів, здогадно коло Омська. Як бачимо із “Споминів” Йосифа Сліпого, у квітні 1945 р. владика Дамаскин був ще живий і перебував у Київській тюрмі. В даному випадку “Спомини” можуть правити за вірогідне джерело для уточнення дати смерти єпископа. Як зазначає далі сам Сліпий, слідство єпископа Дамаскина вже добігало до кінця і невдовзі його забрали (мабуть, на етап до місця ув’язнення).

(обратно) 533

Рос.: “чи слідчий був ввічливим”.

(обратно) 534

Мабуть, мається на увазі Олексій (Громадський) (1882–1943) — православний єпископ, родом з Підляшшя. У 1908 р. закінчив Київську духовну академію, у 1918–1922 — ректор Кременецької духовної семінарії, у 1922 р. висвячений на єпископа Луцького, вікарія Волинської єпархії; з 20 квітня 1923 — єпископ Гродненський і Новогрудський Польської Православної Церкви, 3 червня 1926 р. отримав сан архиєпископа. З 15 квітня 1934 — архиєпископ Волинський і Кременецький. У червні 1940 p., після прилучення Західної України до СРСР, перейшов у юрисдикцію Московського патріярхату як архиєпископ Волинський. З початком Другої світової війни був заарештований у Кременці й вивезений до Тернопільської тюрми, але під час евакуації в’язнів був звільнений. За німецької окупації на соборі 18 серпня 1941 р. проголосив створення Української Автономної Православної Церкви, яка визнавала зверхність Московського патріярха. Як найстарший щодо хіротонії архиєрей став її головою з титулом митрополита Волинського і Житомирського. 7 травня 1943 р. по дорозі з Кременця до Дубна убитий із засідки боївкою ОУН-мельниківців. Див.: В. Гордієнко. Убивство митрополита Олексія Громадського // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вип. 93. Київ 2012, с. 82–84.

(обратно) 535

М: <були приготовані їхати, після зайняття Москви, до Москви зайняти патріярший престіл>; А: <були приготовані після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і заняти патріярший престіл>; В: <були приготовані їхати до Москви, після її зайняття, щоби обняти патріярший престіл>.

(обратно) 536

У другій редакції (В) на початку цього