Читати книгу - "Вітіко"

Наступного дня в таборі відправили врочисту Божу службу. Потім король, пражани і жителі передмість влаштували бенкет для війська.

Військо частували сім днів. Дуже багато людей приходили й несли подарунки, розмовляли з воїнами, хвалили їх, слухали їхні оповідки.

Владислав тим часом поділив винагороду за похід. Він щедро обдарував своїх людей золотом і сріблом, зброєю та кіньми, одягом і коштовними речами. Чимало отримали в дар і землю, серед них і Вітіко. Потім король ще раз подякував усім і покинув військо.

Воїни прощалися один з одним, високі і прості, плакали, давали пам’ятні подарунки і обіцяли зустрітися знову. Жінки поприводили дітей. Батьки цілували дітей, а ті, хто не мав ні дружини, ні дитини, брав усе-таки якусь дитину на руки й цілував її. А дізнавшись тепер, що тих, хто вже ніколи не побачить батьківщини, небагато, трохи втішилися, раділи цьому і порозходилися з Праги до своїх рідних місць.

Вітіко повів своїх людей до південного Лісового краю, Ровно, Діт, Озел та інші пішли зі своїми людьми вслід за ним.

Вітіко повів людей, як і давніше, до Плани. Там зібралося набагато більше людей, щоб привітати воїнів, ніж після попередніх походів, бо прийшли люди з усіх закутків Лісового краю. Всі дивувалися, що у воїнів такі засмаглі обличчя. Люди вигукували вітання, і тим крикам не було кінця. А воїни були радісні та веселі, бо ж не просто відвернули лихо від себе, а були в далекій країні коло імператора й допомогли вирішити долю всього світу. Священик із Плани знову благословляв. Вітіко подякував людям і розпустив їх. Але воїни казали, що хочуть провести Вітіко до його замку.

Отже, загін того самого дня пішов до Фримбурка. Всю дорогу його супроводила величезна людська юрба. Стара Сусанна з Дольні Вітавіце затягнула лісової пісні, а старий Віллбірґ викрикував, коли ставало тихіше, різні фрази. Він кричав:

— Я ж казав, що був знак, а потім знову з’явився знак, нам уже не потрібні ані старий Восиц із Воднян, ані старий Любомир із Дудлебів, бо маємо тепер чоловіка, що більший за Восица та Любомира!

Коло Фримбурка дівчата перегородили шлях червоними стрічками, і воїни були змушені відкуплятися від них подарунками з чужини.

У Фримбурку священик, староста і люди, які посходилися в село, зустріли загін радісними криками, священик благословив його.

Вітіко ще раз подякував усім, воїни у відповідь подякували йому. Венгарт промовляв від імені всіх, а потім воїни розійшлися. Одна частина стала табором, інші намагалися ще до ночі добутися додому.

Вітіко поїхав зі своїми людьми до замку, чимало воїнів та інших людей супроводили його.

Перед замком стояли Берта, Вентіла і Гільтрут із жінками, дівчатами, слугами і служницями, стояли ще Бенно та люди з замку. Вони вигукували вітання, а Вітіко вітав їх своїм мечем.

Потім Вітіко спішився. Берта подала йому руку, Вентіла обняла його, а тітонька скрикнула:

— Вітіко, Вітіко, ти на своєму коні переплив страхітливу річку!

— Це було неважко, — мовив Вітіко, — я знав, що мій кінь перепливе.

Потім усі пішли в замок, воїни — вслід за господарями.

Берта повела Вітіко за руку до дитячої кімнати. Вітіко поцілував їх, потім Вітіко та Берта обнялися й поцілувались у вуста.

— Берто, я привіз вітання від твого батька, він здоровий, і невдовзі повернеться.

— Вітіко, дякую тобі за цю звістку, — зраділа Берта.

Замкова прислуга тим часом намагалася розмістити в замку коней, майно і все, що привезли в'ючні коні. Для багатьох воїнів готували місце в замку, для інших почали ставити намети.

Берта і Вітіко вийшли на балкон і привітали людей, що зібралися перед замком. Люди у відповідь теж вітали їх.

Потім Вітіко звелів частувати всіх наїдками й напоями, люди покріпилися й розійшлися. Сам Вітіко зі своїми родичами і багатьма воїнами пішов у замкову залу, де всі розмовляли між собою. Згодом повечеряли й лягли спати.

Наступного дня в замку відслужили врочисту відправу. Після неї Вітіко подякував своїм людям, дав їм подарунки, призначені тільки їм, і потім ті, хто не належав до замку, пішли до своїх осель, а ті, хто жив у замку, повернулися до своїх обов'язків.

Минув тиждень, і Вітіко на тому місці коло Влтави, де відбувалися бойові ігри після його весілля, зібрав усіх воїнів, які були з ним у Міланському поході, і знову було свято, як і після моравської війни в Плані. Просто неба відправили врочисту Божу службу, потім висловили велику подяку воїнам, далі була учта, згодом розмови, танці, ігри, пісні й розваги. Чимало людей, які були по той бік бар’єрів, милувались, як і тоді, всім побаченим. Наступного дня відбувся поділ усього, що, як не брати до уваги подарунків, які воїни отримали від Владислава, ще належало їм, на думку Вітіко.