Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Із вашого дозволу, сер, — втрутилася Мері, явно насолоджуючись сум'яттям мірошника, — це і є сер Гаррі Рассекс, клянуся на чім світ, сер, з борошном чи ні, а осьо його дружина і донька, сер, які в тому присягнуться.

Дами у вікні весело це підтвердили, але Макевой удав, що й досі має сумніви.

— Якщо ви і є сер Гаррі Рассекс, то як так сталося, що ви вдягнуті, наче якийсь блазень, що працює на млині?

— Що ви кажете? Та то, панове, знаєте, як воно… — він звернувся до Мері по допомогу.

— Та то така собі у сера Гаррі маленька забаганка, сер, — вирекла Мері. — Він спочатку млином заробляв собі на хліб, перш ніж одружився з місіс Рассекс, і він у нас не з таких, що забувають, якого вони простого роду, отакий наш добрий сер Гаррі.

— Еге ж, еге ж; усе саме так і є, як вона сказала. — Але, попри полегшення, яке він відчув, почувши пояснення, Рассекс, здавалося, був не дуже задоволений згадкою про своє походження. — А ви… я правильно вас почув, що ви перебуваєте на службі в короля, сер?

— У певному сенсі так, — вирік Макевой. — Але мені краще сказати вам із самого початку, що наші документи пішли на дно під час шторму разом з залогою і півбаркасом, і поки із Сент-Мері не надійдуть нові, ви цілком маєте право, якщо хочете, заборонити нам бути на цій землі, що її займає млин.

Очі мірошника широко розплющилися.

— То ви уповноважені Ніколсона?

Макевой відмовився підтвердити чи заперечити свою особистість, заявивши, що, поки його повноваження не будуть законно підтверджені, найрозумніше буде нічого про те не казати.

— У всякому разі, — сказав він уже не таким суворим тоном, — я подорожую не тільки у справах Ніколсона. Моє ім'я Макевой — Комітет з торгівлі та плантацій, коли я у себе вдома в Лондоні; сер Джонатан у Вайтголлі — то мій батько.

— Та що ви кажете! — здивувався мірошник, ще не зовсім звільнившись від підозр. — Не можу сказати, що маю приємність бути знайомим з сером Джонатаном Макевоєм з Вайтголлу.

— Тим гірше для нас, я в тому певен, — злегка вклонився Макевой. — Але я не буду втрачати надії, що місіс Рассекс зможе нас виручити, засвідчивши, що це ім’я їй знайоме.

Цей вдалий хід знайшов черговий відгук нагорі, і, коли Макевой звів очі до вікна, де були дами, місіс Рассекс (котра, як побачив Ебенезер, і дійсно була справжньою красунею у розквіті сил, як це і стверджувала Мері) кивнула з пустотливим виразом на обличчі, а всміхнена Генрієтта охоче присіла в реверансі.

Макевой жестом показав на Ебенезера.

— Цей грізний чоловік — то мій друг сер Бенджамін Олівер, котрий завдяки своєму дивовижному оку й несхибній правиці є, либонь, наймолодшим шляхтичем, що має титул пера. Дами, представляю вам сера Бенджаміна: лев на полі битви і ягнятко у вітальні!

Ебенезер зашарівся, однаково присоромлений і цим обманом, і тим, як його змалювали, проте мимохіть він схилився, віддаючи чолом дамам.

— Річ у тім, — вів далі Макевой, — що батько сера Бенджаміна нині відвідує плантації у власних справах, і я показую моєму сором'язливому другові тутешні місця. Не варто й казати про те, що він чув про родину місіс Рассекс в Англії.

— Та що ви кажете! — Мірошник згорда витер носа пальцем. — Чув про родину місіс Рассекс в Англії! Ох, Роксі, ти чула, що сказав цей джентльмен? Шляхта згадує нашу родину у своїх розмовах! Ану, ходи-но сюди!

Місіс Рассекс поспішила привітати відвідувачів у дверях.

— Це моя дружина Роксанна, — гордовито сказав мірошник. — Найшляхетніша, кат його бери, панянка на всьому Східному узбережжі.

— Enchanté[85], — мовив Макевой і, на превеликий жах Ебенезера, обійняв жінку, як справжнісінький коханець, і палко її поцілував.

— Ану стій, — крикнув мірошник, витягуючи шаблю. — Чув, що кажу, а хай тобі грець, перестань! Побий тебе грім, що ти там робиш, га?

Макевой відпустив спантеличену партнерку, удаючи роздратування і подив.

— Чого це ваш чоловік хапається за зброю, мадам? Він що, не свідомий того, як вітаються у Вайтголлі? Хіба ви не навчили його двірським манерам і звичаям?

Місіс Рассекс, досі заскочена цими раптовими обіймами, зібравшись нарешті з думками, зізналася, що, цілком імовірно, вона і сама дещо втратила зв'язок із найновішими звичаями Вайтголлу.

— Та я йому голову зітну, цьому ласощохлисту! — пригрозив мірошник, підносячи шаблю догори.

— Мій любий друже, — незворушно мовив Макевой поблажливим тоном, — при дворі є такий звичай, що кожний порядний джентльмен так обіймає даму при першій зустрічі; тільки неотесаний мужлай або нечема образить її, віддавши нікчемний лицемірний уклін. — І далі, перш ніж Рассекс устиг щось заперечити, він вирік, що цілком усвідомлює труднощі, із якими стикаються джентльмени у провінції, намагаючись крокувати в ногу з лондонським вищим світом, і саме тому він вважає надзвичайно важливим, щоб вони були відкритими до всього нового і покірливо прагнули, щоб їх навчили.

— Отже, тепер сховайте свою шаблю, яку жоден джентльмен не повинен виймати, не маючи на те поважних причин, і будьте такі ласкаві познайомити нас із вашою донькою.

Рассекс вагався, явно розриваючись між двома бажаннями — він прагнув не відставати від вимог часу, і разом з тим йому дуже не хотілося, щоб Генрієтта опинилася в обіймах гостя. Проте його дружина взяла цю справу на себе.

— Генрієтто, ворушися там! — сердито гукнула вона у двері. — А то джентльмен подумає, що тобі бракує виховання!

Дівчина одразу показалася з-за одвірка, зробила реверанс обом чоловікам і зграбно підставилася Макевою, аби він і їй віддав вайтголлівське вітання, що ірландець і вчинив зі ще більшим élan[86], ніж перед цим. Тим часом місіс Рассекс підійшла до Ебенезера і сказала: «Ми надзвичайно раді, що ви нам виказали таку честь, сер Бенджамін», — так що він, хоч-не-хоч, був змушений зробити те саме і повторити це з меткою попелястою білявкою, її донькою, яка підійшла за нею, розрум'янившись від поцілунку Макевоя, поки приголомшений мірошник дивився на це, не знаючи, як йому бути.

Мері Манґамморі просто сяяла від захвату.

— Я буду отамо в заїзді,