Читати книгу - "Чвара королів"

Решту ранку вони повільно обходили замок, роздивляючись, що до чого. Великі гранітні мури нікуди не ділися і не постраждали, тільки подекуди закіптюжилися від вогню. Але всередині мурів панувала смерть та руїна. Двері великої трапезної диміли обвуглені, а всередині згоріли та поламалися усі крокви й бантини, від чого весь дах звалився на підлогу. Зелені та жовті шибки скляних садів побилися на друзки; ті дерева, городина та квіти, які не пошматувало уламками, тепер були приречені на смерть від холоду. Від стаєнь, збудованих з колод та вкритих солом’яними стріхами, не лишилося нічого, крім приску та мертвих коней. Бран згадав Танцівницю і трохи не заплакав. Під баштою-книгозбірнею утворився мілкий паруючий ставок; з тріщини в її боці струменіла гаряча вода. Міст між баштою-дзвіницею та крукарнею впав у двір унизу; невеличка вежа маестра Лювина зникла. Крізь вузькі підвальні вікна великого кам’янця вони побачили тьмяне червоне сяйво; у одній з великих комор теж досі палала пожежа.

Оша загукала крізь дим, але ніхто не відповів. Вони побачили одного собаку, що харчувався з трупів, але той утік, відчувши запах лютововків; решту собак перерізали просто на псярні. Маестерські круки віддавали належне деяким з трупів, а гайворони зі зруйнованої вартової вежі поралися коло інших. Бран упізнав Рябого Тима, незважаючи на розрубане навпіл сокирою обличчя. Один згорілий труп біля закіптюженої руїни матінчиного септу сидів з піднятими та стиснутими кулаками, наче збирався дати рішучу відсіч усім, хто наблизиться.

— Якщо боги мають хоч якусь ласку, — тихо й люто прогарчала Оша, — то всіх, хто це зробив, заберуть Інші до крижаного пекла.

— Це зробив Теон, — з чорною ненавистю проказав Бран.

— Е ні. Подивись-но сюди. — Вона тицьнула списом у інший бік двору. — Онде лежить один з його залізняків. А онде інший. А там огир Грейджоя, бачиш? Вороний, потиканий стрілами.

Вона занишпорила між мерцями, суплячи брови та оглядаючись.

— Чорний Лорен теж тут. — Його порубали так жорстоко, що в бороду всоталася червоно-бура юшка, геть змінивши її колір. — Цей легко не дався — кількох забрав з собою.

Оша копнула ногою труп убитого Лореном, щоб перевернути його на спину.

— Осьде й значок є. Малий червоний чоловічок.

— Оббілована людина Жахокрому, — відповів Бран.

Літо раптом завив і кинувся геть.

— В божегаї!

Мейра Троск ринула за лютововком, наготувавши щита і жаб’ячу сандолю. Решта рушила за нею, пробираючись крізь димову завісу та розкидані камені. Під деревами повітря було чистіше. Обгоріло хіба що кілька сосен на узліссі, але глибше вогонь не пустили вогкий ґрунт і зелені дерева.

— Живий ліс має силу, — мовив Йоджен Троск, наче прочитавши Бранові думки, — не меншу, ніж полум’я.

На березі чорного ставка під склепінням гілок серце-дерева на животі у грязюці лежав маестер Лювин. За ним туди, звідки він приповз, звивався крізь вогке листя червоний кривавий слід. Літо став над ним, і спершу Бран подумав, що маестер мертвий, та коли Мейра торкнулася його шиї, він застогнав.

— Ходор? — жалібно спитав Ходор. — Ходор?

Маестра Лювина обережно перевернули на спину. Він мав сірі очі й сіре від сивини волосся, і ряса його колись теж була сіра, але просякнута кров’ю, стала майже чорна.

— Бран, — мовив він ледь чутно, побачивши його на Ходоровій спині. — І Рікон теж.

Маестер всміхнувся.

— Боги зглянулися на нас. Я знав…

— Знали? — перепитав Бран непевно.

— Я знав, бо ноги… одяг пасував, але м’язи на його ногах… бідолашний хлопчик. — Він закашлявся, горлом пішла кров. — Ви зникли… у лісі… як це вам вдалося?

— Ми туди не ходили, — відповів Бран. — Тобто ходили, але тільки до узлісся, а тоді повернулися по своїх слідах. Я вислав вовків, щоб ті натоптали слідів, а ми сховалися у батьковій могилі.

— У крипті.

Лювин видав тихий смішок з кривавою піною на вустах. Коли маестер спробував ворухнутися, йому перехопило подих від болю. Сльози наповнили Бранові очі. Коли людину поранено, її несуть до маестра. Але що робити, коли поранено самого маестра?

— Треба зробити ноші та забрати його з собою, — мовила Оша.

— Не варто, — відказав Лювин. — Я помираю, жінко.

— Ви не можете померти! — люто вигукнув Рікон. — Ні, вам не можна!

Поруч з ним Кудлай вишкірив зуби і загарчав.

Маестер всміхнувся.

— Не галасуй, дитино. Я старший за тебе і можу помирати… коли забажаю.

— Ходор, униз, — наказав Бран.

Ходор став на коліна коло маестра.

— Послухай, — мовив Лювин до Оші, — принци… Роббові спадкоємці. Не разом… не всі разом… чуєш мене?

Жінка сперлася на списа.

— Еге ж. Краще розділитися. Але куди їх вести? Я подумала, може до тих Кервинів…

Маестер Лювин заперечливо струснув головою, хоча вони й бачили, чого йому коштувало те зусилля.

— Молодий Кервин мертвий. Пан Родрік, Леобальд Толгарт, пані Роголіс… усіх вбито. Жбир захоплено, Калин-Коп захоплено, а скоро впаде і Торгенів Закут. Залізняки на Каменястому Березі. А на сході — байстрюк Болтона.

— Куди ж податися? — спитала Оша.

— До Білої Гавані… до Умберів… не знаю… всюди війна… сусід іде на сусіда, а зима насувається… дурість, морок і божевілля… — Маестер Лювин простяг руку і схопив Брана за передпліччя з відчайдушною силою. — Ти мусиш бути сильним. Дуже сильним.

— Буду, — пообіцяв Бран, хоча йому було так тяжко і тоскно. Пан Родрік загинув, а тепер і маестер Лювин, усі, геть усі…

— Добре, — мовив маестер. — Ти молодець. Ти… син свого батька, Бране. Тепер ідіть усі.

Оша зиркнула на оберіг-дерево, на червоне обличчя, вирізане у блідому стовбурі.

— А вас лишити на милість богів?

— Я прошу… — Маестер ковтнув. — Води… і ще одну послугу… Якщо твоя ласка.

— Гаразд. — Оша обернулася до Мейри. — Прибери звідси хлопчаків.

Йоджен та Мейра вивели Рікона між собою. Ходор пішов за ними. Поки вони пробиралися між дерев, низькі гілки зачіпали Бранове обличчя, і листя витерло йому сльози. Оша приєдналася до них у дворі за мить пізніше. Про маестра Лювина вона не сказала ані слова.

— Ходор мусить бути при Брані. Служити йому ногами, — мовила дичацька жінка. —