Читати книгу - "Друга одіссея"

Ще одна математична головоломка. Люди протягом років сперечалися, що може означати співвідношення 1:4:9 — квадрати перших трьох цілих чисел. Такі пропорції ніяк не могли бути випадковістю; тепер з’явилося ще одне число, щоб сушити над ним голову.

На Землі статистики й математичні фізики радо кинулися до своїх комп’ютерів, намагаючись знайти раціональне пояснення фундаментальних констант природи — швидкості світла, співвідношення мас протона/електрона, сталої тонкої структури. Вони швидко поєдналися в групи нумерологів, астрологів і містиків, які залучали сюди висоту Великої піраміди, діаметр Стоунгенджа, азимут геогліфів Наска, широту острова Пасхи та безліч інших чинників, на основі яких робилися найдивовижніші передбачення щодо майбутнього. Хвилю пророцтв не зупинила навіть саркастична заувага відомого вашинґтонського гумориста про те, що, за його розрахунками, кінець світу відбувся 31 грудня 1999 року, але з похмілля цього ніхто не помітив.

Так само й Старший брат, здавалося, не збирався помічати два кораблі, що підлетіли майже впритул та обережно зондували його променями радарів, бомбардували залпами радіоімпульсів, що, як вони сподівалися, змусять розумних слухачів відповісти їм так само.

За дві доби, що не дали нічого, крім розчарувань, із дозволу Центру керування польотом кораблі скоротили відстань удвічі. З відстані в 50 кілометрів найбільша поверхня плити видавалася в чотири рази більшою за Місяць із Землі — дивовижно, але не настільки, щоб гнітити психологічно. Навіть зараз плиту не можна було порівняти з Юпітером, досі вдвічі більшим; настрій місії змінився від побожної настороженості до певної нетерплячки.

Вальтер Керноу підсумував настрій команди:

— Можливо, Старший брат збирається чекати кілька мільйонів років, але нам хотілося б ушитися звідси трохи швидше.

Розділ 24. Розвідка

Вилітаючи із Землі, «Діскавері» мав на борту три маленькі космічні капсули, які давали астронавтам змогу максимально зручно проводити позакорабельні роботи. Одну космічну капсулу втрачено під час нещасного випадку — якщо це був нещасний випадок — коли загинув Френк Пул. На другій Девід Боумен вирушив на свою останню зустріч зі Старшим братом, ця космічна капсула розділила з астронавтом його долю, хай якою вона є. А третя досі стояла в космічному гаражі.

Їй бракувало однієї важливої деталі — люка, якого вирвав капітан Боумен, коли він здійснив ризикований перетин вакууму й потрапив до корабля через аварійний вхід. Унаслідок вибуху повітря космічну капсулу відкинуло на кількасот кілометрів від корабля; згодом Боумен, упоравшись із важливішими справами, повернув її за допомогою радіоуправління. Не дивно, що він ніколи не переймався тим, щоб замінити зірваний люк.

Зараз космічна капсула номер три (на якій Макс, нічого не пояснюючи, вибив ім’я «Ніна») знову готувалася вийти в космос. Там досі бракувало люка, але це не мало значення. Усередині нікого не буде. Боуменова відданість обов’язку, радше несподівана удача, якою гріх не скористатися. Тепер за допомогою «Ніни» як робота-зонда можна зблизька дослідити Старшого брата, не ризикуючи людськими життями. Це в теорії, а насправді ніхто не виключав можливість люфту, що поглине корабель. За космічними мірками, п’ятдесят кілометрів — навіть не волосина.

Після років простою «Ніна» здавалася досить занедбаною. Пил, який плавав навколо в умовах невагомості, осідав на її поверхню, і вона перетворилася зі сніжно-білої на брудно-сіру.

Коли космічна капсула з акуратно складеними маніпуляторами й овальним вікном, що втупилося в космос, немов величезне мертве око, повільно відділилася від корабля, вона не мала особливо поважного вигляду, хоча стала послом від усього Людства, не більше й не менше. Проте в «Ніни» була незаперечна перевага; такий жалюгідний посланець не викликав побоювань, маленький розмір «Ніни», її повільна швидкість мали свідчити про мирні наміри. Надійшла пропозиція, що космічна капсула має наблизитися до Старшого брата з піднесеними догори «руками», але цю ідею хутенько забракували, бо майже всі погодилися: побачивши «Ніну» з розчепіреними механічними клешнями, закортить тікати світ за очі.

Після двох годин неквапливого просування вперед «Ніна» вийшла на останню стометрівку до одного кута величезної прямокутної плити. На відстані витягнутої руки важко було схарактеризувати його справжню форму; телевізійні камери демонстрували кінчик тетраедра невизначеного розміру. Датчики на борту не показували жодних ознак радіоактивності й магнітних полів; від Старшого брата не надходило анічогісінько, крім незначної кількості сонячного світла, яке він зволив відбити.

Після п’ятихвилинної паузи, яка мала означати «Привіт! А ось і я!», «Ніна» почала перетинати меншу грань по діагоналі, відтак більшу і зрештою найбільшу, переважно тримаючи дистанцію у п’ятдесят метрів, але іноді скорочуючи її до п’яти. З усіх ракурсів Старший брат здавався однаково гладеньким і позбавленим будь-яких особливих прикмет. Задовго до завершення завдання геть усім стало нудно, глядачі на обох кораблях повернулися до різних справ і лише час від часу зиркали на монітор.

— Ну от і все, — промовив Керноу, коли «Ніна» зрештою прибула до того місця, звідки починала. — Ми можемо робити це решту свого життя і так не довідатися нічого нового. Як мені вчинити з «Ніною», пригнати її додому?

— Ні, — сказав Василій, заходячи до розмови з «Леонова». — Маю пропозицію. Скеруй її на центр великої поверхні. Хай зависне там метрів за сто. І залиш із датчиками на всю потужність.

— Без проблем, єдине, чи там має бути залишковий дрейф? Але навіщо ми це робимо?

— Я щойно згадав вправу з університетських курсів астрономії — гравітація плоскої пластини. Ніколи не думав, що дістану шанс виконати її з реальним об’єктом. Протягом кількох годин вивчаючи рухи «Ніни», я нарешті зможу вирахувати масу Заґадки. Якщо вона її має. Я вже починаю думати, що це лише ілюзія.

— Є простіший шлях це перевірити — сісти на неї, і ми одразу з’ясуємо відповідь на твоє запитання. «Ніна» має підійти максимально близько й торкнутися моноліту.

— Вона вже робила це.

— Ти це про що? — обурено запитав Керноу. — Я не підводив її ближче, ніж на п’ять метрів.

— Я не ставлю під сумнів твої здібності до радіоуправління космічною капсулою, хоча на першому повороті ти підвів «Ніну» доволі близько, чи не так? А втім, ти лоскочеш Заґадку щоразу, коли запалюєш двигуни космічної капсули і гази сягають її поверхні.

— Та це ж однаково, що блосі полоскотати слона!

— Можливо. Ми просто не знаємо, наскільки моноліт чутливий. Але краще вважаймо, що Старший брат знає про нашу присутність і просто терпить нас доти, доки ми не почали його дратувати.

Після такої зауваги одразу ж постало