Читати книгу - "Друга одіссея"

Хай як ми це називаємо, воно тепер лише за десять тисяч кілометрів, і подорож туди триватиме всього-на-всього кілька годин. Останній факт змушує нас усіх нервуватися, не буду цього приховувати.

Ми сподівалися, що можемо знайти якусь нову інформацію про Старшого брата на борту «Діскавері». Це наше єдине розчарування, хоча ми мали цього очікувати. Еал, звичайно, був вимкнений задовго до зіткнення і не має спогадів про те, що сталося; Боумен забрав усі свої секрети з собою. Тож ані в корабельному журналі, ані в автоматичних записувальних системах немає чогось, про що ми ще не знали б.

Єдина нова річ, яку ми знайшли, — цілком особиста. Це повідомлення, яке Боумен залишив для своєї матері. Не знаю, чому Девід не надіслав його, можливо, він розраховував чи принаймні сподівався після останньої місії повернутися на корабель. Звісно, ми переслали його місіс Боумен. Вона зараз у притулку десь у Флориді: жінка має проблеми з пам’яттю, тож навряд чи воно щось для неї означатиме.

Це всі новини на цю годину. Не можу описати, як я сумую за вами… і за блакитним небом та бірюзовим морем Землі. Тут усе червоне, оранжеве й жовте — часто таке саме прекрасне, як найфантастичніший світанок, але через якийсь час починаєш сумувати за холодними чистими відтінками з протилежного кінця спектра.

Я люблю вас обох, потелефоную, щойно зможу.

Розділ 23. Рандеву

Миколай Терновський, експерт із контролю та кібернетики на «Леонові», був єдиною людиною на борту, яка могла розмовляти з доктором Чандрою чи принаймні провадити щось схоже на розмову. Головний творець і наставник Еала не бажав, щоб хтось порушував його усамітнення, проте фізичне виснаження змусило його прийняти допомогу. Росіянин та індо-американець уклали тимчасовий союз, який працював, на диво, злагоджено. Більшою мірою це була заслуга доброї вдачі Миколая, що якось відчував, коли Чандра справді потребує його допомоги, а коли воліє залишитися на самоті. Те, що англійська Терновського була найгіршою на кораблі, їм не заважало, бо більшість часу Терновський і Чандра спілкувалися нікому не зрозумілою комп’ютерною мовою.

Після тижня повільної та обережної реінтеграції усі звичайні контрольні функції Еала працювали нормально. Він був немов людина, яка може ходити, виконувати найпростіші дії та роботу, що не потребує особливих навичок, вести елементарну розмову. За людськими критеріями він мав ІQ щось близько 50, і це відображало лише невелику частку його потенціалу.

Він досі був немов сновида, одначе Чандра твердив, що вже зараз Еал цілком здатний вивести «Діскавері» з його орбіти біля Іо й попрямувати на зустріч зі Старшим братом.

Перспективу відійти ще на сімсот кілометрів від пекла, що булькотіло унизу, геть усі сприйняли з ентузіазмом. Незначна за астрономічними мірками відстань таки означала, що все небо більше не затулятиме ландшафт, який могли собі уявити хіба Данте чи Ієронім Босх. І хоча досі найсильніші виверження не могли досягти судна, завжди існувала ймовірність, що Іо спробує встановити новий рекорд. Це було помітно хоча б і зі стану оглядової палуби «Леонова», яку настільки забруднив шар сірки, що рано чи пізно хтось мав туди вийти та почистити її.

Коли Еалу вперше довірили контролювати корабель, на борту перебували лише Керноу та Чандра. Це було дуже обмежене керування; комп’ютер просто повторював програми, вживлені в його пам’ять, а потім контролював їхнє виконання. А люди контролювали його; якби виникла хоч найменша невідповідність, вони одразу ж перебрали би керування на себе.

Перший запуск двигунів тривав десять хвилин, після цього Еал доповів, що «Діскавері» вийшов на перехідну орбіту. Щойно радари та прилади оптичного стеження підтвердили це, інший корабель попрямував по такій самій траєкторії. У процесі переміщення було виконано дві незначні корекції курсу, а за три години й п’ятнадцять хвилин «Леонов» і «Діскавері» без перешкод досягли першої точки Лагранжу, Л. 1, яка розташовувалася на незримому кордоні, що лежав між Іо та Юпітером на 10 500-кілометровій висоті від поверхні першої.

Еал виконав завдання ідеально, і на обличчі Чандри проступили безпомильні ознаки таких суто людських почуттів, як задоволення і навіть радість. Але тієї миті емоції Чандри мало хто помітив, бо на думці в астронавтів було інше: тепер Старший брат, інопланетна Заґадка, лише за сотню кілометрів.

Навіть із цієї відстані він уже видавався більшим, аніж Місяць, якщо дивитися на нього із Землі, і шокував своєю неприродною прямокутною досконалістю. На тлі чорного космосу помітити Старшого брата було б неможливо, але його чітко відтінювали рухливі хмари Юпітера за 350 000 кілометрів унизу. Вони також породжували ілюзію, в яку важко не повірити. Оскільки справжнє місцеперебування артефакту ніяк не визначити на око, Старший брат мав вигляд розверстого отвору на поверхні планети-гіганта.

Не було жодних підстав вважати, що сто кілометрів є безпечнішою відстанню, ніж десять, або ж небезпечнішою, ніж тисяча. Однак з позиції людської психології це здавалося доцільним для першої розвідки. З такої відстані у корабельні телескопи на поверхні Старшого брата можна було роздивитися деталі завбільшки із сантиметр, але на ньому ніхто так і не помітив жодних деталей. Старший брат залишався цілком позбавленим будь-яких особливостей — і це, для об’єкта, що його, либонь, протягом мільйонів років бомбардували космічні уламки, було просто неймовірно.

Коли Флойд дивився на Старшого брата крізь бінокулярний пристрій, здавалося, що він може дотягнутися до нього й доторкнутися його гладенької вугільно-чорної поверхні так само, як багато років тому на Місяці. Першого разу він торкнувся до МАТ-1 рукою в рукавиці космічного скафандра. Це сталося ще до того, як над монолітом Тіхо звели герметичний купол і стало можливо зробити це голіруч.

Проте нічого не змінилося; Флойд відчував, що насправді він ніколи не торкався МАТ-1. Кінчики його пальців ковзали по невидимому бар’єру, і що сильніше він тис, то дужчав опір. Флойду було цікаво, чи Старший брат має таку саму властивість.

Перш ніж підлетіти ближче, команда «Леонова» мала провести всі можливі тести й доповісти про свої спостереження на Землю. Зараз вони працювали, немов сапери, які намагаються знешкодити новий тип бомби, що може вибухнути за найменшого хибного руху. Астронавти усвідомлювали, що застосування навіть найделікатніших радарних датчиків може викликати якусь неймовірну катастрофу.

Першу добу об’єкт досліджували лише за допомогою пасивних інструментів: телескопів, камер, сенсорів на всіх частотах. Скориставшись можливістю, Василій Орлов виміряв плиту з точністю до шостого знака й підтвердив