read-books.club » Сучасна проза » Книга Піску. Пам’ять Шекспіра 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра" автора Хорхе Луїс Борхес. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 33
Перейти на сторінку:
class="p1">— Це не притча, — сказав він, — а коли й притча, то правдива. Існують такі безцінні речі, які неможливо продати.

Слова, що я зараз намагаюся відтворити, вразили мене менше, ніж переконаність, яка бриніла в голосі Даніеля Торпа. Ми сподівалися, що він скаже щось іще, але він раптом замовк, начеб шкодуючи, що не стримався. Барклі розпрощався з нами. Ми вдвох повернулися до готелю. Було вже пізно, однак Даніель Торп запропонував продовжити розмову у нього в номері. Після того, як ми обмінялися кількома банальними фразами, він сказав:

— Пропоную вам царський перстень. Звичайно, це метафора, але за нею ховається дещо не менш дивовижне, ніж перстень. Я пропоную вам пам’ять Шекспіра від його найперших дитячих днів аж до початку квітня 1616 року.

Я не спромігся на відповідь. Це було так, ніби мені запропонували море.

— Я не ошуканець, — вів далі Торп. — І не божевільний. Тільки, будь ласка, не робіть висновків, поки не дослухаєте мене. Майор сказав вам, що я військовий лікар, вірніше, був ним. Цю історію можна переповісти кількома словами. Починається вона вдосвіта на Сході, у польовому шпиталі. Рядовий Адам Клей, в якого поцілили дві кулі, перед смертю, насилу здобувшись на голос, запропонував мені дорогоцінну пам’ять. Агонія та гарячка вигадливі; я погодився, хоч і не йняв йому віри. До того ж на війні ніщо не дивує. Він заледве встиг розтлумачити мені виняткові властивості цього дару. Той, хто ним володіє, повинен голосно його запропонувати, а інший — прийняти. Віддавши, людина втрачає його назавжди.

Ім’я солдата й пафосна сцена передачі здалися мені літературщиною в найгіршому сенсі цього слова.

— Отже, тепер пам’ять Шекспіра у вас? — боязко поцікавився я.

— Тепер я маю дві пам’яті, — відповів Торп. — Мою власну і пам’ять того Шекспіра, яким я частково є. Вірніше, дві пам’яті мають мене. Існує зона, де вони змішуються. Існує обличчя жінки — не знаю, до якого сторіччя його віднести.

І тоді я запитав:

— Як ви скористалися пам’яттю Шекспіра?

Запала мовчанка. Потім він сказав:

— Я створив белетризований життєпис, який, проігнорований критиками, мав, однак, певний комерційний успіх у США та колоніях. Напевно, це все. Я вас попереджав: цей дар — ніяка не синекура. Отже, чекаю на вашу відповідь.

Я поринув у роздуми. Хіба я не присвятив своє безбарвне життя пошукам Шекспіра? Мабуть, буде справедливо, якщо наприкінці шляху я зустрінуся з ним.

Я відповів, чітко вимовляючи кожне слово:

— Я приймаю пам’ять Шекспіра.

Щось, безперечно, сталося, але я цього не відчув.

Хіба що деяку втому, можливо, уявну.

Добре пригадую слова Торпа:

— Пам’ять уже ввійшла у вашу свідомість, але її треба виявити. Вона виникатиме в снах, наяву, коли ви гортатимете сторінки якоїсь книжки чи завертатимете за ріг вулиці. Не кваптеся, не вигадуйте спогадів. Доля незбагненним чином може їх підштовхувати чи гальмувати. В міру того, як я забуватиму, ви згадуватимете. Я не обіцяю вам якогось терміну.

Решту ночі ми обговорювали характер Шейлока. Я утримався від припущень щодо того, чи мав Шекспір особисті стосунки з євреями. Не хотів, аби Торп вирішив, нібито я влаштовую йому іспит. І переконався — не знаю, з полегкістю чи тривогою — що його судження такі ж академічні й традиційні, як мої. Хоча тієї ночі я не стулив повіки, наступної сну теж майже не було. Як це вже не раз траплялося зі мною, я пересвідчився у власному боягузтві. Через страх, що мене могли ошукати, я не поринув у піднесене сподівання. Волів думати, буцімто подарунок Торпа — лише мара. А проте сподівання неминуче взяло гору. Шекспір належатиме мені, як ніхто не належав нікому ні в коханні, ні в дружбі, ні бодай у ненависті. Я певним чином буду Шекспіром. Я не напишу ні трагедій, ні заплутаних сонетів, зате пам’ятатиму мить, коли мені явилися відьми[169], вони ж парки[170], й іншу мить, коли мені були дані неосяжні рядки:

And shake the yoke of inauspicious stars

From this worldweary flesh.[171]

Я пам'ятатиму Енн Гетевей[172], як пам’ятаю вже зрілу жінку, котра давним-давно вчила мене любові в одному вмебльованому домі в Любеку. (Я спробував пригадати її, проте в уяві постали лише жовті шпалери й світло, що пробивалося крізь вікно. Ця перша невдача мовби заповідала наступні.)

Я благав, аби óбрази дивовижної пам’яті були передусім зоровими. Однак сталося інакше. Через кілька днів, голячись, я вимовив перед дзеркалом якісь слова, що видалися мені дивними; один колега пояснив, що вони з «Абетки»[173] Чосера. Якось надвечір, вийшовши з Британського музею, я засвистів простеньку мелодію, якої доти не чув.

Читач уже, напевно, завважив спільну рису всіх цих перших проявів пам’яті, яка — попри блиск окремих метафор — була радше звуковою, ніж візуальною.

Де Квінсі стверджує, нібито людський розум є таким собі палімпсестом. Кожен новий текст затуляє попередній і затуляється наступним, однак усевладна пам’ять, якщо надати їй достатнього поштовху, здатна віднайти будь-який відбиток, хоч би яким миттєвим той був. Судячи з Шекспірового заповіту, в його домі не було жодної книги, навіть Біблії, але всім відомо до яких творів він часто звертався. Чосер, Ґауер[174], Спенсер[175], Крістофер Марло[176], «Хроніка» Голіншеда[177], «Монтень» Флоріо[178], «Плутарх» Норта[179]. Я володів пам’яттю Шекспіра таємно; читання, тобто перечитування цих старих фоліантів, могло б стати тим поштовхом, якого я прагнув. Я перечитав також найбільш безпосередні його твори — сонети. Якось я знайшов цьому пояснення, чи то декілька пояснень. Добрі вірші хочеться читати вголос; через кілька днів я без зусиль опанував різке «р» та відкриті голосні шістнадцятого сторіччя. Я написав у «Zeitschrift für germanische Philologie»[180], що в 127 сонеті йдеться про знаменитий розгром Непереможної армади. Я геть забув, що в 1899 році Семюел Батлер[181] уже сформулював цю тезу.

Подорож до Стретфорда-на-Ейвоні виявилася очікувано марною.

Потім мої сни почали поступово змінюватися. Це були не чарівні кошмари, як у Де Квінсі, й не милостиві алегоричні видіння, як у Жана-Поля, його вчителя[182]. В мої ночі ввійшли незнайомі обличчя та помешкання. Першим, чиє лице я упізнав, був Чапмен; далі Бен Джонсон[183] і

1 ... 28 29 30 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"