Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Дівчина обернулася до Кріса. Білі полиски в її очах протинали небеса, як діамант протинає скло, пускалися струмінчиком світла — білішого за все біле на світі, сяяли над широкими гарними вустами, стисненими в гримасі страху.

— Проженіть їх! Вони й раніше бралися до мене!

Кріс стежив за двома противниками. Перезирнувшись, вони рухалися так, щоб підібратися до нього зліва й справа. Кріс позадкував до дівчини й шепнув: «Пильнуй ось цей бік!» Уловивши сенс почутого, вона стала поруч свого рятівника — пильнувала, щоб не охопили з боків. Краєм ока Кріс побачив, що два інші волоцюги покинули вогнище й підбігають. Він діяв швидко.

Коли товстіший і старший противник був на відстані менш ніж ярд, Кріс зробив випад і луснув його лівою в підборіддя. Товстун похитнувся, вилаявся, ступив був уперед, але відразу ж відступив і став витирати підборіддя довгою ганчіркою, яку видобув із бозна-якого закутка свого дрантя. Стояв уже віддалік.

І враз дівчина зойкнула:

— У нього мій гаманець!

Кріс обернувся й побачив, що молодший волоцюга, відбігши на двадцять футів, єхидно вишкірився.

— Вкрав мій гаманець! — крикнула дівчина. — Вони ще минулого вечора на нього ласилися. А мені цей гаманець дуже потрібен! У ньому немає грошей.

Роздумуючи, що ж воно в тому гаманці, щоб аж так гірко за ним шкодувати, Кріс, однак, знайшов інше рішення — сягнув у свій клунок і, стоячи попереду дівчини, у світлі зірок забавлявся револьвером тридцять восьмого калібру.

— Ану вийми гаманця!

Молодик завагався. Вже ось-ось крутнувся б і пустився навтікача, але його очі причарував пістолет. Так і не крутнувшись, він застиг на місці. Руки інстинктивно знялися вгору.

— Вийми!

Кріс не побоювався, що в кишені цього шмаркача є щось небезпечне. Знав, що в цих чотирьох уся зброя опинилася в поліції або в ломбарді.

— Він відкриває гаманця в кишені! — гукнула дівчина. — Я ж бачу!

— Кинь сюди гаманця!

Розкритий гаманець упав на землю. Кріс не встиг зупинити дівчину — метнулася, вхопила свою згубу й тривожно приглядалася до її вмісту.

Обізвався один із пари старших волоцюг:

— Ми не хотіли нашкодити, брате. Ми сказали: дайте спокій цій дівчині. Хіба ні, Джо? — Він обернувся до приятеля, щоб той підтвердив. — Я сказав: облиште цю дівчину, вона зі службового вагона.

Кріс зволікав. Домігся свого й… мав іще чотири банки з їжею…

Кріс і далі зволікав. Їх четверо проти нього одного, а той, що вкрав гаманця, молодик з обличчям, як у кроманьйонця, очевидно рветься до бійки.

Кріс вийняв зі свого клунка дві консервні банки — з вареною яловичиною та з печеною квасолею — і жбурнув їх волоцюгам на відчіпного.

— А тепер забирайтеся звідси! Забирайтеся, кажу! Не маєте шансів!

— Хто ти? Філер[71]?

— Не твоє діло. Йди собі. А якщо захочеш з’їсти це добро, то відійди на півмилі!

— Чи нема в тебе трохи стéрна[72]?

— Щоб ви понапивалися? Пийте своє. Або ж паліть, як робили досі.

— Забирайся, телятко[73], — сказав у ритмі пісні один із бродяг, і всі четверо рушили вздовж залізничного полотна до залитого жовтим світлом Далласа.

II

Перехрещуючись, вогні міста й сяйво зірок виставляли дівчину у двоякому освітленні.

Її обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на західні землі, і її постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним — білим, гладким і невідполірованим… як доля, трохи пошрамована недавніми війнами й стривожена давніми світлими віруваннями…

…І з нього дивилися очі — такі зелені, що видавалися світляними крем’яшками[74]; такі вже зелені, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.

— Коли я зійшла з поїзда в Сент-Луїсі, інші волоцюги відібрали все, що в мене було, — сказала вона.

— Що саме?

— Гроші. — Її очі знову засяяли йому у світлі зірок. — Хто ти?

— Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти їдеш?

— Уперед. До узбережжя… Голлівуду. А ти куди?

— Туди ж. Хочеш дістати роботу в кіно?

Мармур її обличчя ожив, відсвітив зацікавленням.

— Ні, я маю намір… через цей документ… чек. — Дівчина вийняла документ і акуратно вклала його в гаманці. — Може, сам хочеш влаштуватися в кіно?

— Я вже влаштувався.

— Хочеш сказати, що ти працюєш у кіно?

— І то віддавна.

— А що ж ти тоді робиш отут, на залізниці?

— Шановна леді! Ніколи не кажу про це першому-ліпшому, але я пишу для кіношників. Хоч вір, а хоч не вір. Не для одного досі написав.

Дівчина не те що вірила чи не вірила. Її вразила сама неправдоподібність почутого.

— Ти ж волочишся… як і я.

— А чому ти волочишся?

— Є на те причина.

Кріс добув сірника з речового мішка — і водночас його вдарила під бік остання банка супу.

— Перекусиш зі мною?

— Ні, дякую. Я поїла.

Навряд. Дуже вже виснаженою вона видається…

— Поїла? — перепитав він.

— Аякже… Отже, ти письменник у Голлівуді.

Збираючи гілля, щоб розпалити багаття й підігріти останню банку супу, Кріс угледів дві шпали. Були доволі масивні, й він не бачив нічого путнього на розпал. Добре, що товарняк досі стояв. Кріс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмівного кондуктора.

— Який може бути розпал? — буркнув старий. — Ти ще захочеш зняти дах із моєї халупи. Хотів би я знати, що сталося з тією дівчиною. Це ж справдешня леді… Якщо це не так, тоді я не знаю, що таке леді.

— Де ви її знайшли?

— Вона прийшла на сортувальну станцію в Сент-Луїсі, не маючи ні цента. Сказала, що хтось украв її квиток. Я взяв її у вагон, хоча через те міг втратити роботу. Ти її бачив?

— Послухайте, я б хотів дістати щось на розпал.

— Можеш дістати цілу купу мороки, — непевно мовив кондуктор і знову повернувся до свого: — Де ця дівчина?.. пішла з тими зайцями?

— З нею все гаразд.

Кріс вийняв із черевика візитну картку.

— Якщо коли-небудь потрапите в Голлівуд, зайдіть до мене.

Посміявшись, стариган якусь мить помовчав.

— Хай там як, а ти наче непоганий хлопець.

Скориставшись його добрим гумором, Кріс набрав оберемок трісок.

— Не турбуйтеся про цю дівчину, — сказав він. — Не дам її скривдити.

— Та ну! — засумнівався кондуктор, уже біля дверей. — Еге ж? Вона схожа на мою дочку. Я дав їй ось тут притулок. Не сподобалася мені ця банда. Розумієш? Не схожі вони на