Читати книгу - "Фріда"

І що маю робити? Переступати через себе, через сумління, через соціалістичний закон? Як вони тут, у Бердичеві, цього не розуміють?

10 січня, 1947 року, м. Бердичів.

Ще один бердичівський досвід. Майже весь минулий місяць минув у святкуваннях під загрозою втрати партійного квитка. Лише в будинку-химері мені це сходило з рук. Миколая, католицький Свят-вечір, католицьке Різдво, наш Новий рік, православний Свят-вечір, православне Різдво. Між ними Галоччин день народження — чотири рочки виповнилося (Вже з новою метрикою і відповідним записом у паспорті Берти Соломонівни, взяв гріх на душу).

У стінах цього будинку-химери я наче втрачаю здоровий глузд, життя перетворюється на фантасмагоричну мішанину реальних і нереальних подій, соціалістичної дійсності і дореволюційних устоїв. Спершу я задихався в цій круговерті національностей, доль, звичаїв, взаємин, а тепер, відчуваю, вони затягують, засмоктують у свій вир, і я вже не можу звідтіля вибратися. Так і кружляю по колу, по спіралі, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і, відчуваю, рік за роком. Я б, напевно, виїхав би з цієї квартири, якби не Анька. Бо, відчуваю, вона з тих жінок, яким байдуже, за кого вийти заміж, їй аби за кимось ходити, когось годувати, обпирати. А я вже без неї не уявляю свого життя — без її співу, ситцевих халатиків, пришивання ґудзиків до моїх сорочок, фіранок, які вона повісила в моїй кімнатці, без її дерунів. До неї вже ходять хлопці, молоді, гарні, а в мене вже лисинка намітилася на маківці. Але Берта Соломонівна дала мені слово, що Аня буде моєю. Вона бере це на себе на знак подяки за те, що я записав Галю на неї. І я їй вірю. В неї такі справи виходять завиграшки.

Зима була дивною: від різдва польського до різдва українського — тепло. Усі мешканці двору як один, заявили, що це до голоду. Громада вирішила робити запаси, закуповувати зараз, поки ще можна, овочі й крупи.

Дядько Льонька зі швагром, братом тітки Катрі, прочистили кілька метрів підвалу, засипані ще перед війною, поставили нові двері на вході, розподілили між мешканцями комірчини і зробили полички.

Смішно, що у ХХ столітті люди живуть якимись старими забобонами, але я за час перебування в Бердичеві почав інакше, дещо м’якше дивитися на ці речі, поблажливіше ставитися до інших поглядів, чужих звичаїв, людських слабкостей.

18 січня 1947 року, м. Бердичів.

Ще одна «паспортна історія». Часом мені здається, що Мойсей Давидович недаремно взяв мене до себе на квартиру, а по суті, Впустив у свій світ: у такий спосіб він хотів поступово розв'язати всі проблеми свого дому-химери.

Настала черга і для нього самого.

Підсів до мене, коли ми сиділи у Хомичів (дядька Льоньки і тітки Катрі), святкуючи Щедрий вечір, і сказав: «Синку, мені потрібна твоя допомога!» Ну як відмовиш чоловікові, який називає тебе синком і просить допомоги? «Що треба дядю Мусю?» — «Мені треба поміняти моєму старшому сину, Давидові, паспорт. Старого він загубив!» — Я полегшено зітхнув — «А чого ж? Зробимо!» — «Ні, синку, ти мене не зрозумів. Мені треба зовсім змінити паспорт!» Оце номер! Я знав, що не зможу йому відмовити. І передчував, що означає «зовсім змінити паспорт».

Мойсей Давидович хотів, щоб його сина записали в паспорті як Дмитра Мусійовича Шостака, українця. — «Чому? — тільки й зумів запитати я. — Чому українець?» — «Це перспективно, синку!» — відповів він.

Я відчув, що я, член партії з 1938 року, фронтовик, орденоносець, виявився безсилим перед цим старим євреєм, бо розмовляв із ним не в своєму кабінеті, як із кимось стороннім, а тут, у цьому домі-химері, на цьому острові, де існує свій власний світ, і я вже частка цього світу. Я зрісся з ним тілом, злився кров’ю…

5 лютого 1947 року.

Цього довгого зимового вечора хочеться трохи написати про химери мого «паспортного» життя.

Прийшов якось чоловік, симпатичний, вусатий, справжній Тарас Бульба. «Прізвище, ім'я, по батькові?» — питаю. «Петро ведмідь», — відказує. «Справжнє козацьке прізвище!» — мені захотілося сказати йому приємне. А він і каже: «Запишіть мене, товаришу начальнику, Медвєдєвим!» — «Що? — здивувався я. — Навіщо? У Вас таке гарне прізвище!» — А Він одказує: «Хочу бути руським. Не хочу бути хахлом!»

Дивина, та й годі. Я помітив, що тут, на Україні, українець хоче бути росіянином, а єврей, хоч як дивно, українцем.

А ось іще одна історія. Прийшов на прийом місцевий житель з кумедним прізвищем Кальсоненко і попросив змінити паспорт, бо попередня паспортистка помилилася: переробляючи Кацнельсон на Кацнельсоненка, записала його Кальсоненком.