Читати книгу - "Кораліна"

А вранці Кораліна сказала мамі:

— Сьогодні я хочу влаштувати пікнік із моїми ляльками! Можна, я візьму якесь простирадло, стареньке, більш тобі не потрібне, й використаю як скатертину?

— Навряд чи в нас таке знайдеться, — відповіла мама. Вона відкрила кухонну шухляду з серветками й скатертинами, поперебирала їх. — Тримай! Це підійде?

Вона подала Кораліні складену паперову скатертину в червоні квіти, яка збереглася ще від якогось позаторішнього пікніка.

— Чудово! — зраділа дівчинка.

— А я думала, ти вже перестала гратися зі своїми ляльками? — запитала місіс Джонс.

— Та я й не граюся, — призналася Кораліна. — Вони для мене — просто камуфляж!

— Ну гляди, не спізнись на підобідок! — нагадала мама. — Бажаю гарно повеселитись!

Кораліна накидала в картонну коробку ляльок, пластикових чашок. Налила у дзбан води.

Тоді вийшла надвір. І подалася на дорогу, от ніби прямує до крамниць. Але, не доходячи трохи до супермаркету, перелізла через паркан на якесь пустирище, далі пішла хтозна-чиєю старою під’їзною доріжкою, а тоді ще проповзла попід живоплотом. Довелося їй двічі проповзати попід живоплотом, аби не розлити воду з дзбана.

Це була довга мандрівка околясами, але зрештою Кораліна могла бути задоволена тим, що за нею ніхто не простежив.

Тож вона вийшла аж за занедбаним тенісним кортом. Перетнула його й опинилася на лузі, де колихалася висока трава. Знайшла ті дошки на краю лугу. Виявилися вони неймовірно важкі, мало не затяжкі для такої ще малої дівчинки. Вона напружила всю свою силоньку і таки спромоглася їх поприймати. Адже вибору в неї не було. Одну по одній повідтягала ті дошки, крекчучи та обливаючись потом, аж поки відкрилася глибока, кругла, обкладена цеглою яма в землі. Звідтіля бив дух вільгості й пітьми. Цеглини були позеленілі й слизькі.

Кораліна розгорнула скатертину й обережно простелила її на цямринах колодязя. Порозставляла пластикові чашки на відстані десь двадцяти сантиметрів одну від одної, а щоб стояли стійко, налила в кожну води із дзбана.

Перед кожною чашкою дівчинка посадила по ляльці в траву, аби все це якнайкраще скидалося на лялькову чайну церемонію. А тоді вернулася назад по своїх слідах: попід живоплотом, по запилюженій жовтій доріжці, по задвірках крамниць і нарешті додому.

Тут вона дістала з-за пазухи ключа й погойдала на шворці, от ніби той ключ був для неї просто улюблена забавка. А тоді постукала в двері помешкання панн Примули й Форсібілли.

Двері відчинила міс Примула.

— Привіт, люба! — мовила вона.

— Я не в гості прийшла, — пояснила Кораліна, — а просто спитати, як там у Гаміша справи.

— Ветеринар каже, що Гаміш — хоробрий маленький солдат, — зітхаючи, сказала міс Примула. — На щастя, рана начебто не інфікована. Ми не уявляємо, що могло йому це заподіяти. Ветеринар каже: якийсь звір! Але й не уявляє, котрий саме. А на думку містера Бобо, це могла скоїти ласка!

— Містера Бобо?

— Того чолов’яги з горища. Він містер Бобо. Гадаю, нащадок гарної старої циркової родини. Він чи румун, чи словенець, чи то лівонець — котроїсь із цих країн. А вбий мене — не згадаю, з котрої саме.

Досі Кораліні й на думку не спадало, що насправді у того схибнутого дідугана з горища є ім’я. І як це вона раніше про таке не подумала? Якби вона знала, що його звати містер Бобо, то вона б його так і називала за будь-якої нагоди! Бо ж не часто людині щастить вимовити вголос таке ім’я, як «містер Бобо»!

— Ой! — сказала Кораліна панні Примулі. — Яке ім’я: містер Бобо! Гаразд... Ну, — додала вона трохи голосніше, — піду я зараз побавлюся з моїми ляльками, ген там, за тенісним кортом, на задвірку!

— Дуже мило, любко! — похвалила міс Примула, а тоді ще додала, тихіше, мов по секрету: — Тільки добре стережися отого старого колодязя! Містер Ловат, хто мешкав тут перед вами, казав, що, на його думку, завглибшки він чи не з півмилі!

Кораліна тільки сподівалася, що та правиця не підслухала цього останнього повідомлення старої акторки, й постаралася змінити тему розмови.

— Цей ключ? — голосно, ніби відповідаючи на запитання, мовила Кораліна. — Ну, це просто старий ключик із нашого домашнього господарства. Він — частина моєї гри! І тому я й ношу його на шворці у себе на шиї. Ну, на цьому слові бувайте здорові!

— Що за надзвичайне дитя! — сама собі сказала міс Примула, зачиняючи двері.

Кораліна побрела через луг до старого тенісного корту, на ходу гойдаючи та крутячи чорного ключа на шворці.

Кілька разів вона начебто помічала, як щось таке костяної барви шугає в чагарях. Воно не відставало від дівчинки, тримаючись метрів за десять збоку.

Кораліна спробувала насвистувати, але нічого не трапилося, й тоді вона заспівала, та ще й як голосно! А заспівала вона пісеньку, яку склав для неї тато, коли Кораліна була ще немовля, й від якої вона щоразу сміялася. Ось яка то була пісенька:

Ой, що ж воно за дзиґа

Оце ногами дриґа?

Це доця моя мила!

То дам я їй не мила,

А повну миску кашки!

Й морозива дві чашки!

Й сто раз ще поцілую

Донечку малую

За себе і за маму —

Й не дам хлібця з жуками!

Оце таке вона виспівувала, скоком-боком прошкуючи через ліс, і голос їй... ну майже зовсім не тремтів.

Ляльки, чашки з «чаєм» — усе було на місці, як вона й залишила. Щастя ще, що день не вітряний, тож нічого не порушилося, і всі пластикові чашки з водою утримували скатертину, як вона й задумала. Кораліна полегшено зітхнула.

А тепер лишилося здійснити найважчу частину задуманого.

— Привіт, ляльки! — весело обізвалася дівчинка. — Час пити чай!

Вона підійшла ближче до паперової скатертини.

— Я тут принесла щасливого ключа, — заявила вона лялькам. — Аби з ним пікнік був якнайкращий!

І тоді обережно, як тільки могла, Кораліна нахилилася і легесенько поклала ключа на скатертину. Але вона все ще тримала шворку. І затамувала віддих, сподіваючись, що чашки з водою, розставлені по краях цямриння,