Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

На диво, я відкрив очі в тій же печері, де і засинав. Її стіни були холодними та вологими, покриті тонким шаром моху. Підлога була нерівною, де-не-де посипаною дрібними камінцями. В повітрі відчувався легкий аромат вогкості, змішаний з тонким запахом землі та рослин. Тіні створювали на стінах дивовижні візерунки. 

Біля мене стояв андроїд. Його тіло було покрите сріблястою металевою оболонкою, яка блищала в приглушеному світлі. Його очі випромінювали м'яке блакитне світло і пильно вдивлялися в мене. В руках він тримав невелику прямокутну панель, з якої іноді виринали різнокольорові вогники, що ковзали по моєму тілу. Андроїд продовжував махати цією штукою наді мною, і я відчував, як хвилі тепла пробігали крізь мене. Я спробував встати, але тіло не слухалося, наче було скуто невидимими кайданами. Лише після того, як він сказав «Сканування персонажа завершено» я відчув, як повертається контроль над моїм тілом.

Я встав і почав здивовано озиратись. Мої пети сиділи поруч. Їхні очі пильно слідкували за кожним моїм рухом. Андроїд же продовжував говорити:

——— Відхилень характеристик не виявлено. Відхилень навиків не виявлено. Відхилень поведінки не виявлено. Скін повністю відповідає запиту гравця. Персонаж готовий до гри. Жодних недоліків не виявлено.

Почувши про скін, я подивився на свої руки, а потім на живіт і ноги. На мені більше не було тієї рожевої сукні, яка постійно дратувала мене. Замість неї я побачив чорні шаровари, виготовлені з м'якої тканини. На мені також була вільна біла сорочка з довгими рукавами, прикрашена вишитим візерунком по коміру і манжетах. На ногах були кожані чоботи, міцні і зручні для будь-якого роду пригод. Через праве плече на перев'язі висів самопал, а за поясом на ланцюгах висіли два пістолети і ніж.

Тоді мені стало цікаво: а що ж в мене на голові? Я простягнув руку вперед і, заплющивши очі, уявив маленьке дзеркальце. Воно відразу ж зʼявилось із інвентаря в моїй руці. 

Я подивився на своє відображення і здригнувся. Моє обличчя стало трохи старше, років на 3-4. Скроні були вибриті, а волосся на потилиці зібране в невеликий хвостик. В одному вусі стирчала срібляста сережка, що надавала моєму вигляду дещо зухвалого вигляду.

——— Ну, так, звісно, краще, — сказав я, нерішуче доторкнувшись до сережки, — але навіщо взагалі вона?

Після цього я сховав дзеркальце назад до інвентарю і тяжко зітхнув. У моїй голові крутилися думки про те, чому гравець вибрав саме такий вигляд для мене. Чи був у цьому якийсь сенс, який я ще не зрозумів? Втім, це не найгірше, що він міг вигадати...

Я вийшов на вулицю з печери і спробував вистрілити з самопалу. Важкість зброї відчувалась у руці, і я помітив, що м’язи напружувалися від її ваги. Потрібно було чимало зусиль, щоб утримати самопал рівно і прицілитися. Коли я все ж натиснув на спуск, відчув, як вибухнув порох і зброя відштовхнулася назад, майже вибивши її з моїх рук. Звук пострілу рознісся далеко навкруги, злякавши птахів у найближчих деревах. Це було трохи важче, ніж я гадав, але я вирішив, що зможу таки звикнути. 

——— У крайньому випадку в мене завжди є меч, — промовив я сам до себе, пригадуючи, як меч допоміг мені перемогти в моєму першому двобої проти іншого гравця.

——— То куди тепер, господарю? — почувся позаду голос ведмедя. 

Його низький і спокійний тон надавав мені трохи впевненості.

Він підійшов ближче і сів поруч, вказуючи на свою спину. Я заліз верхи на нього, відчуваючи, як його м’язи напружились під моєю вагою. Його шерсть була м’якою і приємною на дотик. Вона нагадувала мені про дитинство і безпеку, яку колись відчував вдома. Це дарувало мені відчуття надійності. 

В голові відразу ж виникли останні слова Ніки про храм. Я розумів, що маю бути впевненим у своїх рішеннях, але все ще сумнівався, що вони є правильними. 

——— Повернемося для початку до Тронського лісу, щоб переконатися, що там точно немає мавки, — сказав я, намагаючись знайти надійний вихід з цієї ситуації.

Власне, ми так і зробили. Блукали до самої ночі, досліджуючи кожен кущ і деревце, але ніде не було жодного сліду мавки. Час від часу ми зупинялися, прислухаючись до кожного звуку, але все, що ми чули, — це було шурхотіння листя та спів птахів. Все ж недарма всі розбіглись якнайдалі від Тронського лісу і від міста Belhedge. Тут мавки не було. 

І між нами повстала нова проблема — повертатись назад до Веселих гір, щоб пройти повз них до Храму Вітру, чи спробувати перелізти через ті гори, які оточували Тронський ліс з усіх боків і далі йти через пустелю до міста Wawarfond? Але тоді ми вийдемо до Пекельного лісу. Він знаходився якраз біля півдня міста Wawarfond.

Почувши від сови про маршрут через Пекельний ліс, я знову відчув, як хвиля жаху почала накривати мене. Чому ж я так боюсь туди йти? Тіло охопило тремтіння, і я сів на землю, щоб заспокоїтись. Мої думки були хаотичними, кожна з них змушувала мене відчувати себе ще більш безпорадним. 

——— Все гаразд, господарю? — сіла біля мене Сова.

Її великі очі дивилися на мене з турботою і співчуттям. Її присутність була заспокійливою. Я подивився на неї, а потім на решту. В голові лунала тільки одна думка: я маю бути сильним. Інакше в мене не вийде довести гравцю, що я здатен жити без нього. 

Лякало ще й те, що я так і не отримав відповіді від нього на своє повідомлення. Кожен раз, коли я згадував про свій коментар у його нотатках, мене охоплювала тривога. Можливо, він його просто не помітив, чи, може, вирішив ігнорувати? Але ж він точно заходив до гри! Я певен в цьому, адже інакше б я не підріс, і він би не змінив мені скін. То чому я нічого від нього не отримав? Що з ним сталося?

Ці питання не давали мені спокою. Вони були, наче чорні круки, що кружляли над здобиччю, готові напасти будь-якої миті. Я почувався вразливим і самотнім. Незважаючи на всю свою силу і підтримку моїх вірних петів, мені здавалося, що я залишився наодинці зі своїми страхами і сумнівами. Світ, який раніше був для мене цікавим і захопливим, тепер наповнився невизначеністю.