Читати книгу - "Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго"

можете зарадити ніяк, але ми можемо вас захистити, якщо ви попросите, Звісно ж, я прошу, ще й як прошу, будь ласка, Треба виконати певні умови, Я пристаю на все, будь ласка, захистіть мене, По-перше, ви не повинні розповідати про це нікому, навіть своїй дружині, Я неодружений, Це не має значення, тоді навіть матері, бабусі, тітці, Мій рот буде на замку, От і добре, бо інакше є ризик, що він закриється назавжди, А решта умов, Є ще тільки одна, платити, скільки ми заправимо, Платити, Нам доведеться спрямувати на ваш захист співробітників, а це, добродію, коштує грошей, Я розумію, Ми навіть могли б захищати все людство, якби воно погодилося за це належно платити, і, зреш­тою, надії на це ми не втрачаємо, позаяк за цими часами завжди приходять нові, Я розумію, То добре, що розум ви маєте бистрий, І скільки ж я маю платити, Ось на цьому папірці написано, Це за рік, чи за місяць, За тиждень, То занадто, як на мої статки, на похоронних послугах так легко не забагатієш, Вам іще пощастило, що ми не просимо стільки, скільки, на вашу думку, варте ваше життя, Звісно ж, іншого в мене немає, І не буде, тож радимо вам поберегти те, яке маєте, Я подумаю, мені треба буде поговорити зі співвласниками, Маєте на це двадцять чотири години, ні хвилиною більше, після того ми вмиваємо руки й не втручаємось, уся відповідальність лежатиме тільки на вас, коли з вами трапиться нещасний випадок, а ми майже певні, що він не буде смертельним, бо перший є перший, тоді ми, можливо, поновимо розмову з вами, але ціна подвоїться, й у вас уже не буде іншого виходу, окрім як заплатити заправлену ціну, ви й уявити не можете, наскільки безжальні ці організації громадян, що домагаються вічности, Добре, я заплачу, За чотири тижні наперед, будь ласка, Чотири тижні, Ваш випадок належить до невідкладних, і, як ми вже сказали, нам доведеться спрямовати на ваш захист співробітників, а це коштує грошей, Готівкою чи чеком, Готівкою, чеками тільки інші суми та за інші операції, коли не випадає, щоб гроші безпосередньо переходили з рук у руки. Завідувач відчинив сейф, порахував купюри й запитав, віддаючи їх, Я отримаю квитанцію, документ на підтвердження захисту, Ні квитанції, ні документа, вам доведеться вдовольнитися нашим чесним словом, Чесним, Саме так, чесним, ви й не уявляєте, які ми на нього кріпкі, Де я вас знайду, якщо виникнуть якісь проблеми, Не хвилюйтеся, ми самі вас знайдемо, Я вас проведу до виходу, Не турбуйтеся, ми вже знаємо дорогу, треба повернути ліворуч після складу домовин, далі через ґримерню, коридор, приймальню через двері на вулицю, Ви не заблукаєте, Ми маємо дуже розвинуте почуття простору та часу, ніколи в них не губимося, наприклад, на п’ятий тиждень починаючи з сьогоднішнього дня хтось прийде від нас по оплату, Як я знатиму, що то хтось саме від вас, Як його побачите, вам усе буде ясно, До побачення, До побачення, дякувати нема за що.

Нарешті, last but not least[7], католицька й апостольська римська церква мала багато підстав для самовдоволености. Від початку переконана, що скасування смерти могло статися лише через диявольські каверзи, а допомогти богові в протистоянні з демоном найкраще можна невпинними молитвами, вона занехаяла таку чесноту, як скромність, у звичайних обставинах плекану з немалим зусиллям і жертовністю, й заходилася беззастережно розкошуватися в успіхові всенаціональної молитовної кампанії, яка мала на меті, нагадаймо, просити господа бога про якнайшвидше повернення смерти, щоб урятувати бідолашне людство від найгірших жахів, кінець цитати. До неба молитви доходили майже вісім місяців, але не слід забувати, що навіть до планети марс нам діставатися десь місяців із шість, а небо, як легко можна уявити, розташоване на значно більшій відстані, трина­дцять мільярдів світлових років, беручи із заокруг­ленням. Та все ж законну самовдоволеність церкви супроводжувала й темна тінь. Богослови сперечалися й не могли дійти згоди щодо тих причин, які спонукали бога нагло наказати смерті повернутися, навіть не давши часу на соборування шістдесяти двох тисяч приречених умерти, позбавлених таким чином останнього таїнства, адже переставилися вони швидше, ніж саме це слово звучить. Сумнів щодо того, чи бог владен над смертю, чи, навпаки, смерть стоїть на вищому щаблі за бога, приховано мучив уми та серця представників святої установи, де ризиковане твердження про те, що бог і смерть становлять дві сторони тієї самої медалі, перейшло від статусу єресі до статусу богопротивного блюзнірства. Цим жилося всередині. Назовні ж кожен міг бачити, що церкву реально зачіпало питання її участи в похороні королеви-матері. Коли шістдесят дві тисячі звичайних мертвяків уже спочили у своїх останніх пристановищах і більше не заважали рухові вулицями міста, надійшов час доправити до королівського пантеону цю високошановну пані, покладену, як годиться, до свинцевої домовини. Як не оминуть написати газети, перегорталася сторінка історії.

Мабуть, тільки досконалим вихованням, дедалі рідкіснішим у наші часи, а також, наважмося на таке припущення, більш-менш забобонною пошаною до писаного слова, притаманною богобоязливим душам, можна пояснити те, що читачі, яким аж ніяк не бракує приводів виявити виразні ознаки ледь стримуваного нетерпіння, все-таки не відклали вбік нашої докладної оповіді й надалі бажають довідатися, а що ж тепер, після тієї доленосної ночі, коли вона оголосила про власне повернення, поробляє смерть. З огляду на важливу роль, відіграну ними в переказаних безпрецедентних подіях, звісно ж, годилося з усіма подробицями розповісти, як саме зреаґували на раптову й драматичну зміну ситуації старечі будинки, лікарні, страхові компанії, махвія та католицька церква, однак, якщо тільки смерть, беручи до уваги силу-силенну померлих, що їх належало за лічені години поховати, не постановила виявити несподівану й гідну подяки поблажливість і не продов­жила свою відсутність іще на кілька днів, щоб життя мало час повернутися на круги своя, то нові нещодавно померлі, тобто померлі в перші дні повернення до звичного порядку речей, неминуче мали долучитися до тих бідолах, які впродовж місяців перебували між тут і там, і про цих нових померлих було б цілком логічно так само поговорити. Тим часом цього не сталося, смерть не виявила такої великодушности. Причина паузи, впродовж якої ні­хто не помер і почала виникати хибна ілюзія, ніби нічого в підсумку й не змінилося, випливала лише зі здійсненого перегляду стосунків між смертю та смертними, а саме з новозаведеного зобов’язання заздалегідь попереджати про прихід останнього тижня життя, так би мовити, перед скінченням терміну, щоб можна було владнати свої справи, написати заповіт, оплатити податкову заборгованість, попрощатися з родиною та з найближчими друзями. Теоретично ідея виглядала на знамениту, але практика невдовзі мала показати, що то було не зовсім так. Уявімо лишень людину, наділену прекрасним здоров’ям, із тих, кому ніколи в житті не боліла голова, з принципових і природжених життєлюбів, яка, вийшовши зранку на вулицю, щоб дістатися роботи, натрапляє на всіма поважаного місцевого листоношу, а той і каже, Як добре, що ми зустрілися, пане такий-то, бо я для вас маю