Читати книгу - "Лист до короля"

— Так, чорна маска. І він сказав: «На жаль, шляхетний лицарю, зняти маску не можу. А стосовно Лицаря з Білим Щитом, то я викликав його на двобій. Здається, це не заборонено? Та ба! Хоч як прикро, але мушу визнати: він мене переміг, вибив із сідла — і я “наївся піску”! Це вже вдруге! Утім присягаюся, з третього двобою переможцем вийду я!» Тоді я вигукнув: «Але Лицар з Білим Щитом мертвий!» Він дивився на мене, та маска не давала змоги побачити, був він здивований чи ні. «Мертвий? — перепитав він, помовчавши. — Не можу сказати, що я дуже засмучений. Він, як ви знаєте, був моїм ворогом.» «Його вбили! — мовив я. — Хотів би я знати, де були ваші Червоні Вершники сьогодні вночі і що вони можуть про це розповісти». «Тут! -розлючено крикнув він. — Вони були зі мною, ось тут!» «Мені відомо, що ви маєте більше вершників, аніж я наразі бачу» — мовив я. Але він мене перебив: «Ви насмілилися підозрювати мене і моїх вершників у загибелі Лицаря з Білим Щитом?! У тому, що я міг заплямувати свою лицарську честь?! Він був моїм ворогом, і я вбив би його, якби зміг, у чеснім бою!» Червоні Вершники оточили його, загрозливо зиркаючи на мене. Я мовив: «Загинув хоробрий лицар, і кожному, хоч би ким він був, другом чи ворогом, має бути прикро через те, як саме це сталося. Щодо вас, лицарю в масці, мені важко судити, оскільки ми незнайомі. Скажу лишень: мені не подобається ваша манера переносити свою ворожнечу у володіння короля Дагоната! Повертайтеся до Евіллану, звідки приїхали, і бийтеся на своїх теренах або в королівстві Унавена!» На ті слова він засміявся й відказав: «Ви могли те саме сказати і Лицарю з Білим Щитом! Він також був чужаком у вашому королівстві, тож і його це стосується! Та я піду звідси; і, до речі, не варто підозрювати лише Червоних Вершників! У такого, як Лицар з Білим Щитом, чимало ворогів. Він занадто багато знав, та й багато про кого. Небезпека могла на нього чатувати з найневиннішим обличчям. Не лише я бажав його смерті. І наостанок додам: він був моїм ворогом, проте я поважав його і захоплювався ним, можете написати це на його могилі».

Бенду замовк і, помовчавши, завершив:

— І Лицар з Червоним Щитом зі своїми вершниками поїхав. Я не міг зупинити їх, бо зі мною були тільки лицар Арват і мій зброєносець. Усе це мені не сподобалося! Я не знав, хто він, але не вірив йому, хоча й у підступне вбивство також було важко повірити.

— Я зустрів інших Червоних Вершників, — сказав Ристридин, — але вони заперечували, що бодай щось знають про вбивство. Один із них потайки від інших наздогнав мене й розповів, що їхній суверен, Лицар з Червоним Щитом, зазнав поразки в бою і доручив решті Червоних Вершників стежити за ворогом. Але ті, знайшовши Лицаря з Білим Щитом убитим, злякалися, що їх самих звинуватять у вбивстві, і втекли. Потім вершник додав, що начебто там вештався юнак, який давно стежив за Лицарем з Білим Щитом: мовляв, йому сподобався перстень на пальці в лицаря. Тієї лихої ночі вони бачили його й хотіли затримати, але він зник. Згодом у трактирі «Айкарвара» ми дізналися про юнака, що вкрав коня. На його пальці люди бачили перстень. Він дивно поводився й утік на коні Арданвені.

— Пізніше у Дагонатбурзі ми дізналися про юнака, який втік з церкви, — вів далі лицар Бенду. — Усім це видавалося дуже дивним, але ані його друзі, ані батько, ані навіть король не вірили, що він міг скоїти щось лихе. Я подумав, що це нечуваний вчинок, який суперечить усім правилам, і вирішив, що син Тіурі є тим самим конокрадом, який дременув і забрав із собою персня.

— Я не міг повірити в це, — заперечив Ристридин. -Сина Тіурі після випробувань було визнано гідним посвяти в лицарі, і ці розповіді про крадія та вбивцю аж ніяк не держалися купи. В усякому разі ми вирішили, що юнак-втікач — хоч би хто він був — і є вбивцею. Утім, якщо ми називатимемо всі причини, завдяки яким ми дійшли такого висновку, наша оповідь надовго затягнеться. Справжні вбивці та їхні поплічники (при цьому він подивився на Тіурі) так хитромудро обплутали тебе наклепами.

Тіурі уважно слухав їх. Так, Червоні Вершники та їхній суверен перехитрували всіх! Вони відвели підозру від себе, а самі десь переховувалися, підстерігаючи його, адже двох він бачив, коли ті їхали на захід...

— Тепер ти розумієш, чому ми підозрювали тебе, -мовив Ристридин. — Сподіваюся, що не гніватимешся. Ти ще молодий і не знаєш того, що знаємо ми. що зрада, як каже Бенду, може критися під найневинні-шою зовнішністю.

— Ні, — відповів Тіурі тихо, — не серджуся.

Він не знав навіть, чи це так, бо був збентежений. Юнак зосереджено подивися на перстень Лицаря з Білим Щитом і одягнув його на палець.

— Врешті-решт вип’ємо вже і поїмо, — запропонував герцог.

Тіурі допив своє вино, але їсти не зміг. Він розмірковував над почутим і розумів: багато що так і залишилося йому невідомим. Скажімо, хто такий Чорний Лицар з Білим Щитом? Сірі Лицарі знали його і збиралися помститися за його смерть. Тіурі кортіло про все розпитати, але він не наважився. Така цікавість могла здивувати лицарів і знову викликати підозри. Схоже, їм нічого не відомо про листа, тож він мав бути обережним і не розповідати те, що могло б наштовхнути їх на думку про його місію. Хлопець мовчав, відкинувшись на спинку крісла. Він направду дуже стомився.

Герцог підвівся і підійшов до нього.

— Слухай-но, друже, чи не час тобі вже відпочити? А завтра все обміркуємо на свіжу голову. Ходімо.

Тіурі встав, немов уві сні, і герцог провів його до іншої частини замку. Там вони піднялися високими сходами.

— Вибач, що тобі, такому стомленому, довелося так високо підніматися, — перепросив герцог, відчиняючи двері перед Тіурі. — Це кімната мого сина, гадаю, вона тобі сподобається. Він служить в одного з лицарів Да-гоната зброєносцем і не живе тут. Тобі скільки років?

— Шістнадцять.

— А йому — чотирнадцять, і я сподіваюся, що він виросте справжнім воїном, не згіршим за тебе. Добраніч!

Тіурі лишився на самоті. Кімната була затишною. Ліжко заслане