Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Стьопа недовірливо на неї зиркнув, Андрій похнюпився. А тоді обидва зітхнули і Андрій сказав.

-Ми вас ні до чого не змушуємо. Просто… ем… скажімо так, нам ця авантюра дуже сподобалася. Ми вже навіть план почали складати. - і він взяв у руки листок, що лежав на столі. - Спочатку… - але його перебила Ляна.

-Ви впевнені, що вам це так треба? - зажурено спитала вона.

-Це ж благе діло: напис прочитаємо, пана Семена провчи… Кхе-кхем, - закашлявся Степан під поглядом Таниних докірливих і засмучених котячих очей, - а ще - цікаву пригоду встругнемо!

-Аякже! Дуже цікаву, - саркастично погодилася, звівши брови, Таня.

-Ой, Танюсю, не починай, - ледь не благав Стьопа, - з табору нас, так чи інак, не випруть, бо лишилося всього три дні до кінця…

-Не починай… - пирхнула Таня, - та я навіть не закінчувала! І взагалі… - Таня здригнулася, бо тепер вже Ляна взяла її за руку. Дівчина глянула на Роксолянину долоню, тоді на Степана з Андрієм і, зітхнувши, буркнула. - Ну, викладайте вже свій задум, чи ми тут до наступного потопу сидіти збираємося?

У Стьопи ніби відкрилося друге дихання. Він так жваво розповідав - де й поділися те смутне обличчя і байдужий голос.

-Корочем, так: ми з Андрієм вже знаємо, де пан Семен тримає ключі - він постійно носить їх на своїй шиї, крім того ми зазирали в той будиночок - там стоїть величезний шифоньєр, в якому…

-Тпруууу, не жени коней! Ще раз - шифо.., шино… Хто?! - перепитала Ляна.

-Ой, темнота… Шифоньєр! Так мій дідо все каже. Ну, себто сервант.

-Ага, ну то з того треба було починати! - зраділа Ляна.

-Тим ми будемо закінчувати, - виправив її Стьопа, - бо крім того, де пан Семен тримає ключі і в чому зберігаються телефони ми ніц не знаємо.

-Та більше нічого й не треба. - задумалася Ляна. - А як мобільний діставати будемо?

Стьопа з Андрієм стенули плечима: ,,Та ми, власне, у вас хотіли про це спитати’’.

***

Коли вже добре звечоріло, гул у таборі став потроху стихати. Світло в будиночках скоро набирало тьмяного відтінку, а подекуди лампи уже й не горіли.

Усе огортали сутінки. Не те, щоб було дуже темно, але вечір потроху готувався брати землю у свій полон. Сонце дарувало світу останні промінці надії, шуміли дерева, шепотілися трави.

З усієї цієї райської врівноваженої тиші вирізнялася тільки постать, що пхайголовою мчала у напрямку невеличкого будиночка, жителі якого, судячи з усього, ще не спали.

Таня прибігла до хатинки вожатих і з грюкотом почала гатити у двері кулаками.

-Пане Семене, пане Семене..! Хто-небудь, рятуйте!

Двері навстіж розчинилися і на порозі став вожатий, вбраний у новий блакитний картатий халат та м’які вовняні капці.

-Що скоїлося? - злякано спитав він.

-Там Андрій… Я зайшла до хлопців, дивлюся - він лежить на підлозі, я до нього - не дихає! Будіть всіх, поможіть! - у розпачі закричала дівчина.

Усі посхоплювалися. Пані Анна, пан Семен, ще якась жінка (правда, чого вони з пані Анною були там - не знати) і дебелий, огрядний чоловік нога в ногу помчали за Танею, з очей якої крапали сльози. Вона бігла так, як ніколи раніше. З будинків виходили діти: що за шум? що за рейвах?

Влетівши до будиночка, усі повклякали над Андрієм. Таня втирала очі і весь час приказувала: ,,Допоможіть, врятуйте його’’. Ніхто не знав, що діялося з хлопцем - ніби й дихає, але до тями ніяк не приходить.

***

А в цей час Стьопа з Ляною потихеньку-полегеньку все ближче підбиралися до хатинки.

-О, світлА полишали! Ні крапульки енергію не економлять! - обурювався хлопець, зрідка посміюючись - видно уявляв, яку там Андрій зараз розігрує виставу.

-Стули мордяку! Якщо нас хтось вчує - то буде амба! Крім того, там тепер Андрій вмирає, а ти тут зуби скалиш!

Друзі перезирнулись і, не в змозі стриматись, пирхнули. З одного боку - вони вчинили паскудно, так перелякавши вожатих, а з іншого… це була невеличка, доволі цікава пригода. Ляна зітхнула: вже не час відступати. Жереб кинуто, треба довести справу до кінця.

Степан тихенько прочинив двері - нікого.

-Ну, і де ж той ключ? - спитала Ляна.

-Чекай, зараз знайдемо.

Степан прикляк і понишпорив рукою під шафою. Незадовго до того, як Таня з криками й вересками прибігла до вожатих, Стьопа і Ляна діймали пана Семена тим, чи в безпеці їхні телефони. Вони наполегливо просили їм показати, як їхні гаджети. Пану Семену навіть довелося відчинити шифоньєр і дати оглянути мобільні.

-От уже ці діти! - бідкався він. - Ні дня не годні без цих своїх клацалок перебути!

Тоді вожатий взявся зачиняти шафу. І так Ляна його заговорила, так заговорила, що ключ чисто випадково випав йому з рук, а опісля… Степан непомітно штурхнув той ключ ногою під спід серванту. Заштовхав, видно, так, що тепер сам його ледве надибав.