Читати книгу - "Білий попіл"

Він вдавав, що не помічає мене, і намагався прошмигнути коридором, але мені дещо спало на думку, і я зловив його за лікоть.

— Тимку…

Він зупинився й перелякано поглянув на мене.

— Де взяти живої води? — запитав я.

— Зараз, — сказав він. — Зараз-зараз…

Він подріботів кудись у праве крило. Я пішов за ним, і незабаром ми опинилися на кухні.

— Жива, — він показував на великий баняк. Потім узяв чисту склянку з полиці, набрав води і простягнув мені.

— Жива! Живісінька!

— А якщо в баняку закінчиться? — спитав я, взявши склянку.

Тимко показав на піч.

— Колодязь — погана вода. Ой, погана! Не можна пити. Треба вогонь. Вода стоїть-стоїть-стоїть… — й опісля драматичної паузи він здійняв руки вгору й зобразив пальцями бурління води. — Фрррррр… І жива!

— Це ти робиш? Чи пані Анна?

— Тимко! Тимко робить. Гаряче! Ой, гаряче! Тимко — обережненько.

— А з молитвами як?

Він не зрозумів мене, на лиці застигла блаженна усмішка, — вочевидь, Тимко чекав, що я скажу щось доладніше.

— Я питаю, мертву воду де берете?

Він моторно закивав, зрадівши зрозумілому запитанню, й відкрив великий буфет, щільно заставлений однаковими глиняними пляшками.

— Багацько, дуже багацько!

— А якщо й ця скінчиться? — поцікавився я.

— Багацько її. Ой, багацько-о-о!

Я взяв одну з пляшок і відкрив. Знайомий їдкий запах вдарив у ніс. Тепер сумнівів не залишилося. Я налив трохи «мертвої води» на долоню й спробував її на смак, торкнувшись кінчиком язика. Так і є.

— Не можна пити! — нажахано верескнув Тимко. — Не можна пити!

— Та не бійся, — сказав я йому й віддав пляшку.

— Пити — живу! — квоктав він. — Мити руки — мертвою! Мертву пити — не можна! Ой, не можна!

— Твоя правда, — всміхнувся до нього я. — Якби випив, то зразу врізав би дуба. Ти мені краще скажи, Тимку, а вино тут у тебе водиться? Дуже вина захотілося ковтнути.

Він здивовано поглянув на мене, вочевидь, не збагнувши такої зміни настрою, потім діловито поліз в іншу шафку. Діставши звідти пляшку, кинувся шукати, чим її відкоркувати. Тимчасом я взяв її й поглянув на етикетку. «Каберне Совіньйон. Винарня Засухи. Херсонська губернія, 1852 рік».

— Здаля возить! — сказав я. — Зате своє…

Тимко знову кліпав очима, не втямивши, що я кажу. Він уже знайшов пробочник і тягнувся по пляшку.

— Пізніше вип’ю, голубе. Не зараз.

Я вийшов із кухні з пляшкою в руці, а він, придуркувато всміхаючись, дивився мені вслід. На другому поверсі Насті я теж не побачив й тому знову зійшов униз, — гадав, а чи не спитати про неї в сотника. Та раптом почув дзенькіт посуду в їдальні й поспішив туди: Настя саме прибирала зі столу.

— Хай Бог помагає, — привітався я.

— Добридень.

Вона відповіла тихо й трохи «офіційніше», ніж би мені хотілось, а я нерішуче застиг на місці й не міг добрати, як до неї краще заговорити.

— Маю до тебе прохання, — сказав я. — Можеш відчинити мені молільню? Будь ласка.

— Ключ у пані Анни, — відповіла Настя.

— А хіба немає ще одного? — здивувався я.

Настя похитала головою.

— Скажи, Настю, а ти коли-небудь бувала у цій молільні?

— Ні, — відповіла вона. — Там Тимко прибирає…

Розговорити цю мовчазну дівчину було непросто.

— Чуєш, Настю… А розкажи мені про пані Анну.

Вона здивовано глипнула на мене.

— Що саме?

— Ну… Все… Яка вона? Звідки? Сотник казав, не з цих країв. Як її аж у Білий Попіл завіяло?

— То довга історія…

Настя розгублено вмовкла.

— Якась таємниця? — запитав я.

— Та ні… Всі знають.

— То розкажи!

Настя склала скатертину й дістала з серванта нову. Я підійшов до неї, щоб допомогти розстелити. Дівчина не заперечувала.

— Просто ця історія трохи стидка, — тихо сказала Настя.

— Стидка?

Мені здалось, що Настя зашарілася.

— Подейкують, пан сотник дуже про дітей мріяв. Ну, дуже-дуже. Хоча нібито знав про себе, що не кожна жінка понесе од нього… І буцімто рішив він, що жениться тільки на тій, яка од нього народить.

Вона на мить вмовкла й озирнулась, а потім стишеним голосом, тамуючи в кутиках вуст соромливий усміх, повела далі.

— Кажуть, він чимало дівок сюди привозив. Не дві й не п’ять! У цей-таки маєток. І вмовляв жити з ним на віру… Якби дівчина від нього понесла дитя, то він би й женився на ній, — така була умова. Якщо протягом трьох місяців нічого не виходило, то він щедро винагороджував її та й спроваджував.

— То пані Анна була одна з таких?

Настя скрасніла ще більше.

— Ну… Жених-то він видний, заможний…

— І через три місяці він з нею одружився.

— З нею інакше склалося. Вона зовсім трохи тут прожила, коли сотнику відлучитися довелось, надовго. Вернувся — а вона йому дочку виносить. Кажуть, він од щастя заплакав і перед Анною на коліна став.

— Якось занадто швидко розродилася…

— Не доносила! Могла й загинути дитинка, та судилося інакше.

Я обперся об стіл і спостерігав, як спритно Настя порається.

— А як люди поставилися до того, що весілля справили вже з дитиною? — запитав я.

— Та як вони могли ставитися, якщо пані Анна того року хутір від білої немочі вирятувала!

— Як ти сказала?

— Напасть така смертельна. Хто каже — хороба, а хто — прокляття. Тільки без Анни нашого хутора вже сорок років, як на землі б не було.

Отепер у мене з подиву мало очі на лоба не полізли.

— Анну тут усі готові були на руках носити, — вела далі Настя. — Якби вона не народила, то б іще взялися вмовляти сотника побратися з нею!

— Послухай-но… — мене раптом осяяло. — А чи не від неї пішло все це ваше марновірство? Кола креслити, руки омивати…

Цієї миті в їдальню зазирнула Анна й, побачивши нас, обвела обох крижаним поглядом. Настя підхопила стос брудних тарілок і вийшла, шпарко проскочивши повз неї, наче нас застукали за якимсь непотребством.

Анна провела її сповненим неприязні поглядом, відтак промовисто звела очі на мене, ніби хотіла сказати: «Все з вами ясно».

Не зронивши й слова, вийшла, лишивши мене самого. Я почекав трохи, сподіваючись, що Настя повернеться, та марно.

«То чому б не розставити всіх крапок над «і» просто зараз?» — подумав я і рушив просто до покоїв Анни.

— Прошу, заходьте, — пролунав втомлений голос одразу, як я постукався.

Анна сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.

— Не заважатиму? — запитав я.

— Що пан зволить? — відповіла вона звичним нелюб’язним тоном.

— Ключ від молільні, якщо ваша ласка. Хотів би там усамітнитися, помолитись.

— Ніхто не заважає пану молитися в своїй кімнаті, — відрубала Анна. — А та кімната — тільки для моїх молитов, і більше нічиїх.

— Як цікаво! — саркастично мовив я. — Може, там і Бог у вас персональний?

— Пане Білий, — втомлено сказала Анна. — Мушу подякувати, що взялися за це діло, хоч вам і не обіцяно ніякої винагороди, — чоловік усе мені розповів. Це дуже шляхетний вчинок! Але також пан мусить знати міру…

— Невже це аж таке нахабне прохання: помолитися в молільні? Я, прошу пані, ще й їсти звик у їдальні.

Вона всміхнулась:

— От же ж маєте захцянку, як кольку в боці…

— Якщо не хочте відімкнути молільню, то покажіть хоч Соломіїну кімнату. А помолюсь я, добре вже, деінде, хоч і в саду. Що скажете?

Анна, зітхнувши, злізла з підвіконня, підійшла до туалетного