Читати книгу - "Омріяний Рим"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нових богів римляни їм не нав’язували, маючи систему під назвою interpretatio, за допомогою якої варварських богів включали до римського пантеону. Приміром, галли дуже шанували бога на ім’я Луг, покровителя транспорту й торгівлі.
— Без проблем, — сказали римляни. — Вважатимемо Луга й Меркурія одним богом.
— Прекрасно, — відповіли галли й одразу кинулися виплачувати скажені суми на будівництво храмів Меркурія.
Римлянам було байдуже, яким богам поклонялися галли. Культи Тараніса, Епони та Суцелла не були нічим гірші за віру в Марса, Аполлона й Мінерву. Єдиною умовою було проведення ритуалів із наслідуванням римських традицій. Тобто ніяких відрубаних голів тварин і людських жертвоприношень. Усе інше можна.
Виявилося, вожді схибили, вважаючи, що римське завоювання покладе край їхньому правлінню. Вони дістали нову роль посередників між своїм народом і римлянами, а ще — нове джерело політичної підтримки в особі римлян і їхніх легіонів замість ненадійного простолюду Галлії, Іспанії, Германії чи Британії.
В обмін на допомогу з організацією виплати податків їм надали громадянство. А ще римляни вдалися до всіх можливих способів, щоб зберегти їм ілюзію самоуправління. Крім того, вони дали елітам нове бачення того, що означає бути людиною, і по всій імперії розбійники та злодії при владі стали послідовниками нового поняття humanitas — невід’ємного атрибута цивілізованої людини.
Римські наставники навчили їх, що humanitas складається з кількох компонентів:
benevolentia — доброзичливість
observantia — повага
mansuetudo — доброта
facilitas — чемність
severitas — суворість
dignitas — гідність, репутація
gravitas — вага, владність
— Неперевершено, — прогарчали галли, зриваючи із себе штани й водночас вискубуючи волосся з носа. — Трошки старої й доброї dignitas нам не завадить. І покажіть-но мені трохи observantia, дорогенькі, та подайте люстерко.
Ключовим елементом римської ідеології було те, що римляни вважали свою цивілізацію вищою, другим сонцем, і ця самовпевненість сягала таких висот, що подекуди доходило до абсурду. Люди прагнули мати бодай найменші дрібнички, які позначали б їхнє становище в Римі. Чимось мені це нагадує, як одні мої далекі родичі, кошлаті сикхи[73] з Пенджабу[74], несказанно зраділи, коли їх посвятили в лицарі Британської імперії.
Пишучи наприкінці І чи то на початку II ст. н. е., Плутарх змальовує лихоманку, з якою провінційні цабе прагнули зійти вгору по cursus honorum — кар’єрній драбині. Він розповідає про грека чи то іспанця або азіата, не задоволеного славою та владою, які йому надає певне становище. Ет, ні, йому все мало, він потоне у власних сльозах, якщо не приміряє сандалі патриція-сенатора.
А діставшись сенату, він плаче, що не став претором, а ставши нарешті претором, починає скиглити, що хоче бути консулом. Коли ж його обирають консулом, він нарікає, що цьогоріч його мали обрати першим консулом, а не другим. Тощо.
Геніальність такого підходу з розбурхування римських амбіцій у серцях провінціалів полягала не лише в підтримці миру та спокою серед них і збереженні старої структури влади. Окрім усього, це було ще й несказанно дешево.
Енергія, яку раніше спрямовували на безглузді кровопролитні міжусобиці та викрадання худоби, сублімувалась у вихваляння своєю римськістю й гонитву за славою. За словами Елія Арістида, «з міст позникали усі інші форми суперництва, і населення захопила єдина форма змагань: показати себе з якомога привабливішого боку. Скрізь позводили удосталь гімнасіїв, водограїв, шикарних брам, храмів, майстерень та шкіл». Він наголошує, що з прадавніх часів світ потерпав від недуги й тепер йому врешті-решт повернули здоров’я.
Іншими словами, римляни змогли використати дух суперництва цих новонавернених провінціалів для будівництва великих пам’яток, звісна річ, не витративши ані копійки з імперської казни. Під час споглядання Європи, її величезної спадщини римського зодчества, яку й до сьогодні можна спостерігати на наших просторах, не слід дурити себе, ніби римляни оплатили ці проекти з власної кишені. Для цього вони були надто розумні.
Подекуди ці grands projets[75] фінансувалися з податків провінцій, але частіше кошти на них виділяли приватні особи, гнані нестримним, розгнузданим чванством.
Часом, ганяючись за римською ідентичністю, провінціали впадали в невимовну вульгарність. Однією з переваг громадянства була можливість здобути посаду жерця культу Августа — одну з посад у системі місцевого управління. Проте, як і деінде в Римі, за цю посаду існувала величезна конкуренція. Щоб обійняти її, треба було стати обраним seviri. Дехто з галльських ватажків аж так прагнув підлизатися до електорату, що влаштовував неймовірні марнотратні ігрища, аж доки Тіберій не обмежив їх масштаби.
Замисліться, наскільки блискуча ця ідея з погляду психології — об’єднати культ Августа й місцеве управління.
Що вища посада, на яку ви претендуєте, то більше відданості мусите виказувати — ех officio[76] — імператорові й Риму.
А зараз погляньмо, які вигоди може запропонувати елітам Європи Європейський Союз. Які є нагороди для європейських еліт, щоб спонукати їх бути ще більш «європейськими»? Так повелось у світі, що вони зовсім не мізерні.
Загляньте в бізнес-клас будь-якого авіарейсу між європейськими столицями. Цілком імовірно, що ви знайдете бодай когось одного, чий квиток оплатив ЄС прямо чи опосередковано. Ця людина, певно, проживатиме в охайному готелі в якійсь гарній туристичній місцині під час проведення якоїсь надважливої конференції, присвяченої соціальному відторгненню, глобальному потеплінню чи сексуальним домаганням на робочому місці. Він чи вона прекрасно проведе час у комфорті, насолоджуючись музикою струнного квартету в компанії пишногубих перекладачок. Правда ж, можна сміливо припустити, що після цього всього ідея об’єднаної Європи стане тій людині ще ближчою?
Одначе, якщо європейські еліти традиційно виступають за інтеграцію та безкоштовні перельоти бізнес-класом, щось-таки заважає їм ще завзятіше ратувати за це. Ось тут ми й мусимо визнати ключову відмінність Європи стародавньої від сучасної.
Еліти Європейського союзу значно щільніше пов’язані зі своїм електоратом, перебувають під куди ретельнішим контролем громадськості, аніж управителі провінцій Римської імперії. Справедливо твердити, що в сучасній Європі електорат більш євроскептичний, аніж еліта, тож друга не може дозволити собі відірватися від думки першої аж надто далеко.
Проте вкрай важко сказати, що думали про Рим народи провінцій Римської імперії. За словами професора Сент-Ендрюського університету Ґреґа Вулфа, тільки 10 відсотків населення галльських провінцій мешкали в містах, а в Британії ця цифра становила лише 6,5 відсотка. Виходить, що якийсь вівчар, свинопас чи дроворуб міг провести все життя в якомусь віддаленому кінці Галлії й навіть не усвідомити, що мешкає в Римській імперії.
Отже, для галльського свинопаса Римська імперія була не так загрозою прадавнім свободам, як ще одним способом, яким старі еліти консолідували свої привілеї.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омріяний Рим», після закриття браузера.