read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

231
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 112
Перейти на сторінку:
це заявив прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк під час засідання Кабінету міністрів.

• В середу в Донецьку на стадіон біля школи біля аеропорту впав снаряд, є вбиті і поранені.

Про це у своєму Фейсбук повідомляє директор з комунікацій групи «СКМ» Наталія Ємченко.

«На стадіон біля 63-й школі в Донецьку (біля аеропорту) влучив снаряд. В цей час на стадіоні були діти. Багато. Зараз дітей заносять в школу і чекають швидких. За інформацією від нашої людини — є загиблі: і діти, і дорослі», — написала вона.

• Президент Росії Володимир Путін став найвпливовішою людиною світу за версією журналі Fоrbes.

6 листопада 2014 року

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донецьк] 6 листопада 2014 року

Після обіду наступного дня на позиції уазиком приїхали хлопці з сусіднього опорного пункту. Вони чули відлуння учорашнього бою і вирішили дізнатися про наші втрати та перемоги, а заразом і познайомитися. Оскільки один із них  — високий брюнет з чорними вусиками, був командиром гранатометників, а інший — широкоплечий, приземкуватий шатен, водієм, їх підвели до Андрія Тора, який одразу запросив гостей до себе в будиночок, щоб пригостити чаєм з бергамотом. Кімнатами вже поплив цитрусовий аромат, хлопці зручно вмостилися на стільцях, як мобілкою хлопці з першого поста повідомили: з боку Донецька до них наближається якась «газелька».

— Яка ще «газелька»? — вирвалося в Андрія.

Чаювання довелося перервати і поспішити на перший пост із позивним «Зорро». Гості з готовністю склали йому компанію. Підтюпцем потрухикали на околицю, де розташувався «Зорро» — бліндаж, виритий за останніми городами. З нього було добре видно «Крокодила» і всю дорогу на Донецьк. Утрьох вони вже вискочили з-за будинків, стрибнули до траншеї, яка зміїлася до прихованого в землі укриття, аж тут спереду, метрів за вісімсот, побачили, схоже, ту «газельку», про яку доповідали хлопці. Біла вантажівка саме вигулькнула з-за дерев на відкрите місце і прямувала прямо в їхній бік якимось непримітним манівцем. «Хто це може бути?» — тільки майнуло в Андрієвій голові, як одразу, позаду на вулиці, де вони щойно пробігли, прогримів оглушливий вибух. В усі боки полетіли уламки якоїсь будівлі та грудки землі. Майже одразу вибухнуло ще трохи далі, потім іще. Вогонь рвав повітря, трощив будинки, виривав з примерзлої землі фруктові дерева охайних садочків. Це було вже зовсім інше — не те, що вчора, не хаотичний поодинокий обстріл. Тепер на них рушила ціла вогняна лавина, змітаючи усе на своєму шляху, вириваючи з ґрунту все живе, що могло залізти в його надра у пошуках порятунку. Це було значно страшніше учорашнього, значно! Воно змушувало заритися в землю, заціпеніти й не дихати. Жах ламав у голові завчені інструкції, всю логіку рятівних дій, навіть звірячий інстинкт самозбереження.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

СЕРГІЙ ТАБАЛА («СЄВЄР») (16.12.1995 — 06.11.2014). ДУК «Правий сектор»

17-річним бешкетним хлопчиськом, не питаючи дозволу мами й бабусі з дідусем, Сергій Табала з першого дня влився в Євромайдан. Стали так планети на небосхилі, що під час побиття «Беркутом» він не втрапив в епіцентр того нічного жахіття. Але наступного дня вранці біля Михайлівського собору вже записувався влави Самооборони. Це він — один із тих, хто ще неповнолітнім пройшов гарт Майданом до останнього дня, це він став наймолодшим «кіборгом » і Героєм України, це йому у вісімнадцять війна відібрала життя. На Майдані все почалося, а за ним був «Правий Сектор»: з тими рішучими й безстрашними хлопцями він пішов на війну, обравши собі позивний «Сєвєр».

Тільки от прорватися через медкомісію було не так просто: юнака, якому ледь виповнилося вісімнадцять, визнали непридатним до військових обов’язків. Дідусь точно знає про проблеми із зором, але не виключає, що мав Сергійко іще якісь проблеми після Майдану, тільки нікому не сказав. Але хлопчисько був впертий і легкозаймистий — знайшов шлях до підготовчого табору «Десна» через «Правий сектор», а там і на фронт: поїхав під Донецьк з 5-им батом ДУКу. І одразу в бій.

Сергій Табала . Фото ДУК «Правий сектор»

А невдовзі — поранення. Посічений осколками, «Сєвєр» не відступив і, попросивши в медиків більшої дози знеболювального, продовжив бій. Його побратим, якого тоді теж поранило, згадує: відступити не змогли тоді, бо їх планували замінити зовсім необстріляними вояками.

— Сержику, ти як там? Чув, що танки російські їдуть? На аеропорт... Тільки що всі новини про це говорили.

Дідусь задзвонив, коли бойовики вкотре намагалися штурмувати «Прокоф’єва»: то була розмова 5 листопада, напередодні Сергієвої загибелі.

— Про що, діду? — голос «Сєвєра» губився серед пострілів і гу­пання чогось важкого, та й слухавка шипіла від поганого зв’язку.

— Ти де, Сержику? У Пісках? — з надією, що не в ДАПі, перепитав Сергій Якович, хоча добре контролював себе: не питати локацій, за жодних обставин не питати... а тут спитав.

— На вежі.

— Там танки, онучку... там танки, Сержику, танки їдуть російські.

Сергій Табала — боєць ДУК «Правий сектор». Фото ДУК «Правий сектор»

— Та хай їдуть, — відмахнувся Сергій. — Діду, не переживай. Все добре буде. Тут дуже міцні й надійні хлопці, мої побратими.

— Знаєте, я коли запитав, де він... я не очікував, що він скаже правду — він про це ніколи не казав, відшучувався. У той останній раз він повідомив, де він дійснознаходиться. Так, сказав, що на вежі. Я попросив його, щоб він не повідомляв про це навіть мені. Я навіть не міг собі уявити, що він це скаже. Відверто жалкую про той випадок...

Розмова про танки стала останньою: під час штурму бойовиками від снаряду 100-мм протитанкової «Рапіри» Сергій загинув.

Про це першій тоді сказали його матері: була 10 ранку... Згодом побратими повідомили родину, а тоді вже інформація з’явилася в соцмережі: повідомлення від ДУКу — фотографія «Сєвєра» з чорною стрічкою навскіс. Його не стало. Тіло «Сєвєра» упізнали по чубу й татуюванню «Слава Україні — Героям слава» на кожному передпліччі: Сергій набив його ще до Революції Гідності й до того, як ці слова стали такими актуальними. Поховали «Сєвєра» в рідних Сумах.

«Для мене честь — померти за Україну. Шкода, що за неї я можу померти тільки один раз», — повторював вояк «Сєвєр». Ці ж слова викарбувані й на пам’ятнику його могили.

• Зведення новин

Бойовики за ніч 15 разів обстріляли сили АТО

1 ... 28 29 30 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"