Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Запанувала тиша. Тоді тихим, хижацьким голосом Сінді заговорила:

— Послухай мене! Тобі краще сьогодні тут бути, і то швидко. Якщо не приїдеш або якщо приїдеш та осоромиш мене своїми заявочками, які тільки-но озвучив, це буде кінець. Ти мене зрозумів?

— Не зовсім упевнений, — тихо відповів Мел. Інстинкт підказував йому: щойно настала важлива мить для них обох. — Мабуть, тобі краще чітко пояснити, що ти маєш на увазі.

Сінді парирувала:

— Сам здогадайся.

І повісила слухавку.

Дорогою з паркінгу до кабінету Мелова лють все кипіла й зростала. Гнів завжди охоплював його не так швидко, як Сінді. Він був із тих, хто повільно займається. Та зараз Мел увесь палав.

Він був не зовсім упевнений в тому, на що спрямований цей гнів. Значна частина була націлена на Сінді, та були також й інші чинники: його професійна неспроможність, як йому здавалося, ефективно підготуватися до нової ери авіації; удавана неможливість вселяти іншим свої думки; невиправдані високі надії. Якимсь чином, подумав Мел, його особисте і професійне життя стали подвійним свідченням невідповідності. Його шлюб ледь тримався, якщо точніше, скоро розпадеться; і якщо це станеться — він підведе і своїх дітей також. Водночас в аеропорту, де він відповідає за тисячі людей, всі намагання Мела і спроби переконання провалилися й досі жодним успіхом не увінчувались. Високі стандарти, над якими він працював, постійно руйнувалися.

Дорогою до адміністративного антресольного поверху він не зустрів жодного знайомого. Тим краще. Якби з ним хтось заговорив, яке б запитання не поставили, Мел би огризнувся, та й по всьому. В кабінеті він скинув із себе важкий верхній одяг на підлогу. Прикурив цигарку. Вона мала гострий присмак, тож він загасив її. Підходячи до столу, Мел усвідомлював, що біль у нозі повернувся з новою силою.

Вечорами — здавалося, зовсім нещодавно, — коли стопа боліла, Мел ішов додому, де Сінді наполягала на тому, щоб він розслабився. Спочатку приймав гарячу ванну, тоді лежав долілиць на ліжку, а вона масажувала йому спину та шию прохолодними міцними пальцями, доки біль не відступав. Звісно, неможливо було собі зараз уявити, щоб Сінді зробила щось таке знову; та навіть якби так сталося, він сумнівався, що це допомогло б. Комунікацію можна втратити не тільки словесну.

Сидячи за столом, Мел обхопив голову руками.

Як і перед тим, на льотному полі, він здригнувся. Тоді в тиші кабінету раптово озвався телефонний дзвінок. Якусь мить Мел ігнорував його. Задзвонили знову, й Мел зрозумів, що то червоний телефон сигналу тривоги на стійці біля столу. Двома широкими кроками він подолав відстань до нього.

— Бейкерсфелд на зв’язку.

Він почув клацання та підтвердження інших людей, які піднімали слухавки.

— Це авіадиспетчерська служба, — почувся голос керівника польотів. — У нас повітряна надзвичайна ситуація третьої категорії.

Кіт Бейкерсфелд, брат Мела, відсидів третину своєї восьмигодинної зміни в диспетчерському залі керування повітряним рухом.

На радіолокаційне керування сьогоднішня буря мала значний вплив, хоча не прямо фізичний. Сторонньому спостерігачеві, подумав Кіт, якому бракує знань про складну історію, яку показувала конгломерація індикаторів радіолокаторів, могло здатися, що буря, яка нуртує одразу ж за стіною, насправді перебуває за тисячі миль звідси.

Зал керування повітряним рухом розміщувався у диспетчерській вежі, на поверх нижче від вкритої склом фортеці — кабіни вишки, — звідки вже авіадиспетчерська служба керу­вала рухом повітряних суден на землі та в найближчому повітряному просторі. Юрисдикція їхньої секції радіолокації поширювалася за межі аеропорту, тож диспетчери радіо­локаційного контролю обслуговували простір між місцевим і найближчим районним центром керування повітряним рухом. Районні центри — що зазвичай були далеко від аеропортів — контролювали головні магістральні авіатраси та повітряний рух, що через них проходив.

На противагу верхній частині вежі, в диспетчерському залі вікон не було. Вдень та вночі в аеропорту Лінкольна десять диспетчерів радіолокаційного контролю та старших диспетчерів працювали в постійній напівтемряві, під тьмяним «місячним» світлом. Технічне приладдя — екрани, індикатори радіолокаторів, пульти управління, панелі радіозв’язку — займало всі чотири стіни. Зазвичай диспетчери працювали в самих сорочках, оскільки температура, що взимку, що влітку, трималася на позначці рівно сімдесят72 градусів — це захищало делікатне електронне обладнання.

У загальній атмосфері в диспетчерському залі панував спокій. Хоча під цією незворушною оболонкою постійно приховувалася нервова напруга. Сьогодні її посилювала буря, і за останні кілька хвилин напруга зросла. Ефект був наче смикати й без того натягнуту пружину.

Джерелом додаткової напруги був сигнал індикатора радіолокатора, який, у свою чергу, запустив миготливе червоне світло й аварійний звуковий сигнал у диспетчерському залі. Звук наразі затих, але чіткий радіолокаційний сигнал зостався. Відомий під назвою «подвійне цвітіння», він розпустився на напівтемному екрані, наче трепетна зелена гвоздика, та вказував на літак у стані лиха. В цьому випадку літаком був «КейСі-135»73 Повітряних сил США, що перебував високо над аеропортом посеред бурі та потребував щонайшвидшої вимушеної посадки. Кіт Бейкерсфелд саме працював за плоским індикатором, на якому і з’явився аварійний сигнал, і відтоді до нього приєднався старший диспетчер. Тепер вони вдвох повідомляли термінові, швидкі рішення: внутрішнім зв’язком — диспетчерам на сусідніх робочих місцях, та радіозв’язком — іншим літакам.

Керівника польотів поверхом вище негайно повідомили про сигнал лиха. Він, своєю чергою, оголосив надзвичайну ситуацію третьої категорії та попередив про це наземні служби аеропорту.

Плоский індикатор, який наразі став центром уваги, на вигляд був як горизонтальний скляний круг розміром з велосипедну шину, вмонтований у панель стола. Його поверхня була темно-зеленого кольору з діамантово-зеленими цятками світла, які показували всі літаки, що