Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А чого саме? — запитав я.
— Тумани там якісь особливі, — помовчавши, загадково відказав дядько.
— Вони там завжди були особливі, — згадав я. — Скрізь тумани, як тумани, а у Вовкулацькому куті вони густі, наче молоко. Крізь них навіть голосам важко пробиватися.
— Твоя правда, — згодився дядько. — А ще кажуть, ніби тамтешнє болото таке глибоке, що й дна не знайти.
— Ну, це ми знали ще тоді, коли вчилися у діда Кудьми, — зауважив я.
— А ще кажуть, ніби там пробивається з глибин гаряча вода, тому місцями вона не замерзає навіть узимку. І називається та вода… — дядько замислився. — Ага. Називається вона термальними водами.
— Дядьку, а звідки ви про це знаєте? — здивувався я.
Дядько Бровко всміхнувся у свої сиві вуса.
— Свого часу я теж бігав до школи, — пояснив він. — А ще кажуть, ніби там блукає якийсь привид. І той, на кого впаде його погляд, назад уже не знаходить дороги.
— Ого! Щоб аж так? — засумнівався я.
— Що, не віриш? — образився дядько. — Я сам туди бігав, і бачив, як з туману випливає чиясь голова. Пливе, а в мене ноги наче примерзли до землі. І втік би, та не можу. Добре, що вона не звернула на мене ніякої уваги…
Схоже, говорити далі дядько не збирався, бо згорнувся клубком і вдав, що спить. А я заліз до буди і почав думати про того дивного привида. Хто він, що йому треба? І що діється з тими, на кого він поглянув?
Ці думки полишили мене лише тоді, коли Грицикова мама принесла вечерю. Я до блиску вилизав свою мисочку і заходився міркувати, що робити далі. Звісно, найкраще було б підмовити когось із ровесників збігати на Вовкулацький кут і поглянути, що там і до чого. Атож, це було б цікаво. Але де ви бачили цуциків, які так далеко забігають від свого села? А раптом за цей час щось станеться з Грициком? Ні, краще про той кут взагалі не думати…
А тоді я почув, як за кущами під курником хтось шкребеться. Й одразу здогадався, хто це. Скрадаючись, подався туди. Так і є, там знову була Сестричка. І шкреблася вона ще затятіше, ніж тоді, коли я вперше її побачив.
Деякий час я спостерігав за тим, як з-під її лап віялом вилітала земля, а тоді голосно поцікавився:
— Що, Сестричко, знову закортіло в гості до братика Півника?
Сестричка вискнула з переляку, вилетіла з лазу хвостом наперед і хотіла вже давати драла. А тоді побачила, хто до неї обізвався, і вхопилася лапою за груди.
— Ой, Кудлатику, як же ти мене знову налякав! І коли ти навчишся бути чемним?
— Чемним? — перепитав я. — До кого чемним — до тебе?
— Ми з тобою на «ти» не переходили, — спробувала присоромити мене Сестричка. Але я вже її не слухав.
— Думаєш, я не знаю, навіщо тобі цей лаз до курника? Щоб нашого Гребінчика згамати, ось навіщо!
— Та що ти таке кажеш? — вражено вигукнула Сестричка. — В мене і в думках такого не було.
— Еге ж, не було! Дядько Бровко мені розповів, з якого ти роду. Тому йди собі геть і щоб я тебе в нашому дворі більше не бачив!
Якусь мить лисичка пильно вдивлялася в мене. Напевно, роздумувала, подужає вона мене чи ні. І, мабуть, дійшла висновку, що не подужає, бо крутнула хвостом туди-сюди і сказала:
— Що ж, коли ти такий, то я піду. Але ти ще пожалкуєш, що прогнав мене!
— Ні про що я не пожалкую! — гукнув їй услід. — І не думай, що я дурніший від тебе!
— А воно так і є, — почулося вже з кущів. — І ти, сірий недомірку, скоро в цьому переконаєшся!
Дідо Кудьма повертається
Вже кілька днів сонце пригріває так, що від землі струменіє пара. Багнюка на дорогах затужавіла, ручаї кудись пощезали, і нам з Грициком можна було бігати де заманеться.
Втім, ні. Після того, що сказала нам Яринка, гасати де заманеться було вже незручно.
В суботу зранку зателефонував Данько. Після історії зі скарбами він телефонує чи не щодня. Цього разу Данько повідомив, що по обіді хлопці збираються поганяти м’яча.
— Ти ж у нас нападник, — нагадав він Грицикові.
— Звісно… — нерішуче відказав мій друг. — Проте я ось про що думаю. У футбол ми можемо зіграти коли завгодно. А от із пролісками… Розумієш, вони можуть відцвісти, і ми їх уже не побачимо.
У слухавці запала мовчанка. Нарешті Данько озвався:
— То ти пропонуєш пройтися аж до Вовкулацького кута?
— А ти не хочеш?
Схоже, Данькові дуже кортіло поганяти м’яча. Проте й вірних друзів треба підтримувати.
— Гаразд, — погодився він. — То я й Васька попереджу.
Грицик вимкнув мобільника і обернувся до мене. В його очах вигравали радісні іскорки.
— Чув, Кудлатику, куди ми збираємось? — запитав він. — До Вовкулацького кута, он куди! Там від тих пролісків, казав татко, зараз аж біло… — Тоді поглянув кудись убік (де за городами виднівся димар Яринчиної хати) і промовив невідомо кому: — І нехай вона не думає, що в нас у голові тільки футбол!
Я аж знетямився від радості. Хоча насправді для мене всі квіти однакові — чи проліски, чи ще якісь. Головне, що я побачу, який зараз Вовкулацький кут!
Тож я й незчувся, як з мене вилетіло:
— Я теж хочу до лісу! Я теж хочу по проліски!
Проте Грицик кумедно зморщив носа — так він робив, коли хотів мене подражнити, і відказав:
— От тільки думаю, брати тебе з собою, чи ні. Розумієш, до тих пролісків далеченько, а ти ще малий. Тобі лише по селу бігати…
— І нічого я не малий! — обурився я. — Невже забув, що я вже не відстаю від тебе? А коли біжу вулицею, то від мене розлітаються не лише горобці, а й кури з качками!
Не знаю, дійшли мої слова до Грицика чи ні, проте він погладив мене по шиї і сказав:
— Ні. Мабуть, я тебе все ж таки візьму. Треба ж колись починати, чи не так, Кудлатику?
Якби я був людиною, то, мабуть, закричав би «Слава Грицикові!». А так лише підстрибнув з усіх сил і лизнув його в усміхнену щоку.
Через якусь годину ми були вже за Воронівкою і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
