Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Телятников побачив Правика, коли лейтенант разом із частиною караулу Кібенка спускався з даху реакторного відділення 3-го енергоблока. Володимир доповів: вогонь на даху практично ліквідували. Однак сам Правик очевидно почувався недобре. «Поруч з ним було ще сім чоловік, і всі вони були в жахливому стані», — пригадував Телятников. Помітивши карету швидкої, він наказав Правику та іншим пожежникам звернутися до лікарів. Годинник показував 2:25 ночі. Вони провели на даху трохи більше ніж півгодини, але вже почувалися дуже хворими. Щойно Правика посадили в автомобіль швидкої, він попросив людей навколо передати його дружині Надії, щоб вона зачинила вікна квартири. Швидка помчала в міську лікарню у Прип’яті. Іван Шаврей, який перебував на даху турбінного відділення, помітив, як пожежники з караулу Кибенка теж починали спускатися. Усі виглядали нездоровими. Василь Ігнатенко, який лежав з краю даху, перебував в особливо жахливому стані, а сам Кібенок ледве переступав, спираючись на стіну. Кожному допомогли спуститися і кожного карета швидкої забрала до лікарні.

Тієї ночі єдиним черговим лікарем у Прип’яті був 28-річний Валентин Білоконь, відповідальний за всі невідкладні виклики — хворих дітей, пацієнтів із хронічними захворюваннями і чоловіка, який, випивши зайвого, вистрибнув з вікна. Аж раптом зателефонували з атомної електростанції. Білоконь прибув на АЕС із знеболювальними, очікуючи побачити людей з опіками, однак нічого подібного не було. Він натрапив на Кібенка ще до того, як останній приєднається до своєї команди на даху 3-го енергоблока. «Є хто-небудь з опіками?» — запитав Білоконь. «Ні, але ситуація не зовсім зрозуміла. Щось знесилює моїх хлопців», — відповів лікарю Кібенок. Як згадував Білоконь, лейтенант був «дещо схвильованим і напруженим».

Після розмови з Кібенком пожежники привели до Білоконя молодого робочого приблизно вісімнадцяти років, який працював на 3-му енергоблоці і побував у 4-му. Він скаржився на нестерпний головний біль і нудоту. Білоконь поцікався, що той їв і пив. Зважаючи на вечір п’ятниці за вікном, лікар насамперед подумав про алкогольне отруєння. Утім, хлопець відповів, що нічого не вживав. Водночас його самопочуття погіршувалося: мова ставала невиразною, обличчя побліднуло, а сам він повторював: «Жах! Жах!» Хоча запаху алкоголю з рота потерпілого не доносилось. Білоконь ввів два релаксанти — реланіум (на Заході відомий як діазепам) і аміназин, відомий як прометазин.

Невдовзі до Білоконя привели ще більше людей — операторів станції, які також скаржилися на головний біль, сухість у горлі і нудоту. Валентин Білоконь застосовував аналогічне лікування й до них, після чого відправив кожного на кареті швидкої в лікарню. Ще через певний час до медика звернулися пожежники, які були в набагато гіршому стані. Лише після відправлення в лікарню рятувальників Валентин усвідомив, що відбувається. Він зателефонував головному лікареві з проханням підготувати йодид калію, препарат, що захищає від радіації щитоподібну залозу. Керівництво лікарні спочатку було налаштовано скептично, але згодом вони побачили перших пацієнтів, відправлених Білоконем. Препарат надіслали. Сумнівів не залишалося: вони мають справу з променевим ураженням. Ось тільки ніхто не міг сказати, наскільки високим був рівень радіації.

Білоконь почав пригадувати, що саме він знав про радіацію з курсу в медінституті. Не так багато. Хоча навіть оператори атомної електростанції не повністю усвідомлювали ступінь небезпеки: людей, яких приводили до Білоконя, нудило, однак вони відмовлялися сприймати ситуацію, як вона є, пояснюючи свій стан шоком. Соромлячись своїх блювотних позивів, вони виходили з будівлі подалі від очей інших працівників, коли почувалися недобре.

*

Майор Телятников розумів, що він і його люди мають справу з незвичною пожежею. Він направив підкріплення на дах 2-го реактора, а вже до 3:30 ранку сам відчував симптоми, аналогічні тим, що відчували пожежники, відправлені ним у кареті швидкої всього годину тому: нудоту і блювоту. Настала його черга їхати в лікарню.

Брати ж Шавреї, Леонід та Іван, і далі перебували на станції, борючись з вогнем тепер з допомогою молодшого брата Петра. Леонід чергував на даху турбінного відділення, тоді як Івана направили на дах 3-го реактора разом із людьми, які прибули на заміну бригадам Правика і Кібенка. Петро приїхав з іншим службовцем, який тієї ночі також був не на службі. Він ще навіть не одягнув своє обладнання, коли, наближаючись до турбінного відділення, почув голос брата Леоніда: «Дайте мені шланги! Поряд більше немає!» Пожежні шланги, які він використовував, були спалені розплавленим бітумом. «Я негайно скинув взуття і одягнув кирзові чоботи. Капелюх залишив у автомобілі, — пригадував Петро. — Узяв під руки кілька рукавів і поліз нагору. Все моє захисне спорядження — це чоботи! Однак на безпеку тоді уваги не звертали — ми мали всього кілька хвилин, щоб запобігти поширенню вогню».

Коли нові шланги доставили на дах, виявилося, що там немає води. Система водопостачання, яка мала забезпечувати подання води для насосів, перестала працювати, щойно зникла електрика. Петро Шаврей зорієнтувався на місці — треба використати воду з охолоджувального резервуару неподалік. Простіше сказати, ніж зробити, адже навколо розгорталася сцена апокаліпсису — бетонні блоки, скло з вікон, графіт і фрагменти ядерного палива. Усе це, розкидане від вибуху, створювало пекельні перепони на шляху пожежної машини, яка мала під’їхати до резервуару. «Я біг перед автомобілем, ніякого освітлення не було. Все завалено уламками, — розповідав Петро. — Петляв, ніби кролик, а за мною їхала пожежна. Утім, шини ми все одно прокололи. Я руками витягнув з колес металеві стержні і відфутболив їх подалі. Після цього з рук почала злазити шкіра — металеві стержні були радіоактивними». Урешті-решт, пожежникам вдалося дістатися резервуару. Воду було доставлено на дах турбінного відділення, і вогонь знову вдалося приборкати.

Лише близько сьомої ранку, коли пожежу ліквідували, братам Шавреям було дозволено залишити свої позиції навколо зруйнованого реактора. Івана, який боровся з полум’ям на даху 3-го реактора, забрала швидка. Він відчував солодкий присмак у роті і ледве міг встояти на ногах. Леонід спустився з даху турбінного відділення самотужки, однак його нудило. Петро, який прибув пізніше за всіх, уже також не почувався здоровим: «Я відчував блювотні позиви і загалом почувався вкрай погано. Ноги мене не слухалися, ніби були ватяними». Та найбільше йому хотілося пити. Для цього він потягнувся до пожежного рукава, з якого й напився, відчуваючи неймовірне полегшення. «Що ти робиш, вода ж брудна!» — викрикнув один із колег