Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Стефа гордо змахнула головою:

– Для тих же осіб буде краще, якщо вони відповідатимуть звітам.

Куратор недовірливо посміхнувся. Я зауважила, що дівчат у групі було меншість, десять із двадцяти шести.

– Ще хтось? – запитав куратор.

Знайомство повелося далі. Я слухала й аналізувала. Хоч як незвично було придивлятись до незнайомців, це був вимушений крок для ознайомлення з новою реальністю. А проте, не всі розповіді я слухала – скоріше, спостерігала за реакціями оточення. Як це буває, серед багатьох лише одиниці відразу впадають в очі.

Не тільки Стефа Кривава привернула мою увагу. Бо не тільки словами та діями можна виділятись – бездіяльністю теж. Серед дівчат лише двоє не розказали про себе: я та ще одна книжниця. Мовчазна, начебто байдужа до всього навколо, вона також вирізнялася.

– Ну, що ж: знаменитостей у нас зібралося чимало, – посміхнувся Дем’ян Бурезнай. – Як ваш найрідніший люблячий куратор, розкрию вам деякі таємниці. Дивіться, щоб здуру не влетіти у Студентський вісник. Це така весела творча річ, яку ведуть небайдужі активні студенти, які нікому не видають своїх осіб: певно, бояться замаху на життя. Наприклад, якщо після всіх вихвалянь Стефанію Криваву хтось перекине через плече, це точно спливе як екстремально гаряча новина.

Стефа лише пирхнула.

– А щодо дружніх обіцянок, то я обіцяю боротись за вас. Адже заклад у нас дійсно престижний – і вилітають з нього за одну негативну. Тож якщо питання стоятиме між двійкою та трійкою, я завжди витягну вас на трійку.

– На які це предмети ви натякаєте? – поцікавилась приятелька Стефи.

– Предмети, які ведуть мечники. Суто для вас – самозахист пана Криштофа. Це завідувач факультету мечників, відомий своєю пристрастю валити дівчат. Як би ви не старались, ліпить «два». Що цікаво, раніше він завжди відмовлявся вести у книжників, а тепер сам висловив ініціативу, – Дем’ян Бурезнай відкинувся у кріслі та втупив у мене погляд.

Кілька студентів також обернулись до мене. Я міцніше притиснула Книгу: раптом вона зробить мене невидимкою?

– Отже, нас тут двадцять шість, – зітхнув куратор, розглядаючи аркуші. – У всіх групах по двадцять п’ять, а в нас двадцять шість… – знову на мене подивився.

Тепер уся група обернулась до мене. Я відчула шалений дискомфорт.

– Зрештою, що ще я мав вам сказати? – Дем’ян Бурезнай підвівся. – «Не думай – вчись». Ось гасло нашої академії. Навіть якщо вам здається, що вас вчать якісь дурниці, вам лише здається. Не думайте – і вчіть. Навчання щодня на 9:00. Я вестиму у вас історію Світлозем’я та світу. Наступна пара – теорія магії з Лукою Сизим, четвертих сьогодні немає. Розклад занять побачите у центральному холі.

Пролунав дзвінок.

– Обідня перерва – пів години, – повідомив куратор. – Лекційна зала далі по коридору.

Обідати мені було нічим. Шлунок завивав, ніби там засів звір. Та це лише перший день так: на другий легше, а на третій взагалі складається враження, що харчування – то щось зайве для організму.

Студенти розійшлися хто куди: хтось перекушував на ходу, хтось говорив про «кафе» неподалік, десь лунало «їдальня». «Кафе» і «їдальня» для мене – незрозумілі слова. Я пожалкувала, що не взяла тлумачний словник у бібліотеці, адже могла б дізнатися значення, а користуватися власною Книгою ще не вміла.

Зрештою, пів години – надто великий проміжок часу, щоб добровільно провести його поряд зі стількома чужинцями. Тож я прошмигнула на вулицю, в сад. О велична зелень дерев та спів невідомих крилатих створінь! Я навіть не знала, що таке птах. Збиралась подумати, як бути з тим, що всі витріщаються на мене, та вкотре не змогла опиратися красі довкола.

Кущі, трава, щось трепетно-рожеве та ніжно-блакитне між них, казкові аромати, скульптури, з яких б’є вода! Що це за створіння, що перелітають з гілки на гілку? Які прекрасні звуки, що вихоплюються з них! От би Міра послухала… От би Атрік побачив, як вони торкаються неба…

«О, Міра й Атрік!» – подумала я.

Якби я не залишила клунки в кущах біля лави чи якби ніхто не дивився, як я пробиратимусь до них, я б витягла безцінні подарунки. Мірині рукавички, Нетів медальйон… Тільки Атрікові кинджали завжди були при мені.

А тоді щось продзижчало мені біля вуха. Дивна річ: співочі крилаті створіння не так цікавили мене, як ті небачені істоти, менші за мій ніготь! Смугасте, із прозорими крильцями, чорними лапками, воно опустилось на рожеві пелюстки та стало копирсатись всередині. Спокуса долала мене: я ледве стримувалась, щоб не опуститись рачки та роздивитись його краще. Невже хтось зиркатиме на мене? Невже студенти не розійшлися на обід?..

А тоді я побачила його. Того самого хлопця, що витріщався на мене, коли я вже стояла рачки і розглядала крихітне створіння. Є риси в людях, що одразу закарбовуються в пам’яті. Шрам на щоці, наче відмітка смертельного бою. Звичка стискати меч, мов вдарити треба наступної миті. Та ще хода – така рвучка, наче кожен крок віддаляє від минулого.

Він знову дивився на мене. Я вмить відмовилась від думки стати рачки. І відчула, так чітко і ясно: ось воно, те вміння безпомилково визначати найнебезпечніших постатей довкола і мати їх за смертельних ворогів!