Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Як описати ті почуття, що полонили мене? Я ще ніколи не була такою схвильованою. Легкий переляк змішався із захватом. Жага нового – така невиправдана з погляду безпеки – затягувала мене все більше. Адже я з самого малечку мріяла про це: зазирнути за дивну завісу, торкнутись того незримого, недосяжного… Чим же була академія магії для вигнанки Полярної пустки? Цим трепетним та недосяжним, якого я сягнула.

Ще при тьмяних променях вечора будівля вразила мене… Та при яскравому світлі вона була ще величнішою. Прямуючи за куратором, я роззиралась мало не з відкритим ротом.

– А ось і наша аудиторія, – оголосив він, відчиняючи двері. – Проходьте, проходьте!

Я зайшла останньою. Аудиторія була просторою та світлою, ряд вікон – високих, з округленим вигадливим верхом – першим прикував погляд. Крізь скло проривалось проміння, падало на столи та стільці, що займали більшу частину кімнати.

– Прошу, сідайте, – припрошував куратор. – Будь-яка парта до ваших послуг.

Отже, столи називалися партами. А як називалося те, що та дівчина, що напалась на мене, теж була тут? Уміння притягувати неприємності. Чудовий початок. Оце пощастило.

Дівчина сіла за парту недбало. Не обираючи і не цікавлячись, хто буде поряд, а хто – позад неї. Я так не збиралась. Студенти неквапно займали місця, сідали хто парами, хто поодинці. Біля тієї дівчини вмощувалися найперше, потім – на місця в кінці.

– Остання парта моя. Хай хтось тільки сунеться! – крикнув якийсь хлопець.

– Фі! У колегіумі стільці були кращі, – фиркали дівчата.

Куратор сів за стіл на помості й теребив руками: чекав, поки вляжеться метушня. Я прошмигнула до вільної парти в кінці.

– Ну, що ж, – мовив куратор. – Будемо знайомитися чи розказувати вам щось про навчання?

Ніхто не поспішав відповідати. Хтось лише кліпав, хтось перешіптувався. Група дівчат показово розглядала нігті. Я стежила, чи ніхто не рипається в мій бік зі знаряддям вбивства. За тією дівчиною стежила особливо.

– Та чого вже там, – махнув якийсь книжник, – нумо знайомитись! Я певен, що тут є персони, яким не йметься повідати про себе, – реготнув він та глянув на групу дівчат.

Вони навіть перестали роздивлятись нігті та послали йому погляди, які б я розцінила, як погрозу вбивства. Куратор хмикнув.

– Гаразд. Тоді почну з себе, – кинув він. – Хто не запам’ятав, моє ім’я – Дем’ян Бурезнай. Я буду вашим куратором, доки ви не випуститесь звідси або ж, якщо це станеться раніше, поки цю академію не зметуть з лиця землі. Так що я з вами до самого кінця, – підморгнув він.

Я дійшла висновку, що він намагається встановити дружні стосунки. Тобто, підшукує спосіб замилити очі, поки підбереться ближче та всадить ніж у спину.

– Можливо, вам здається, що якщо я викладаю в академії, то просто не знайшов нічого кращого і нічого не досягнув. Може, ви й маєте рацію: хто може – робить, хто не може – вчить, хто не може й того – править. Одразу зауважу, що до останнього я ще не докотився.

– Похвально, – зі студентів вилетіли смішки.

Куратор поважно кивнув.

– Та я поспішу розвіяти цю оману, – сказав він. – Щойно я випустився з академії, подався до групи зачистки від нечисті. Ми виконували завдання в Лісах і на границі з Дикими землями.

Зачувши це, студенти перестали сміялись.

– Перша вилазка – і, знаєте… Я захотів назад в академію. Вивчити ще раз, що своїми біленькими ручками мавки можуть розірвати на шматки. Вивчити це з книжки, а не побачити наживо, – видихнув він. – А на другому завданні ми врятували тих нещасних, яких готували до розправи перевертні. Знаєте, як воно водиться? Ритуальні кам’яні стовпці… На них запалюють вогні, а посередині прив’язують жертву… І побачивши це, ти питаєш себе: як таке може бути, що після того, що ти побачив, до твоєї голови все одно лізуть думки, що ти робиш щось не так? І потім ти вертаєшся в академію. Щоб викладати. І щоб вам до голови не лізли такі дурні думки.

Він замовк. А я прислухалась: ні звуку. Над аудиторією висіла тиша. Куратор обвів групу поглядом.

– Що – ніхто не поспішає знайомитись далі?

Той же хлопець віджив першим.

– Стефо, чого сидиш? – кинув він. – Така знаменитість, як ти, не буде мовчати, коли пропонують про себе розказати!

– Тільки заради тебе, Злате, – посміхнулась вона та підійнялась.

Дем’ян Бурезнай глянув на неї з цікавістю. Я глянула на неї приречено. Вона глянула на мене, ніби збиралася вбити – просто тут і просто зараз. Але, вочевидь, це була незручна мить. Вона лише повела з насолодою:

– Моє ім’я – Стефанія Кривава. Для безстрашних – просто Стефа. Наша сім’я – єдині відомі спадкоємці вампіричної магії в князівстві. А мій батько – очільник князівської гвардії Підлісся. Гадаю, із його подвигами та боротьбою проти нечисті знайомі всі. Частину своїх знань він передав мені. Навчалася я вдома із найкращими вчителями і твердо налаштована стати найкращою студенткою академії.

– Похвально, – кивнув куратор. – Але малоймовірно.

Стефа вигнула брови.

– Не подумайте, я нічого проти Вас не маю, – мовив той. – Але варто поглянути в очі фактам. Може, Ви й підійметесь над усіма книжницями, але вершину триматимуть мечники. Наголошую, мечники. Адже попри всю ліберальність нашого часу та рухи за рівноправність… Як би це сказати? Маємо осіб, які дуже важливі для академії, разом з тим, що їхні переконання не відповідають тим, що вони заявили у звітах.