Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

А за три місяці вона вийшла заміж за того стрункого хлопця. Його звали Алік Чудновський. І вони були ідеальною парою – витончена, чорнява, схожа на іспанку, тільки із білосніжною шкірою Кіра, і стрункий, елегантний, схожий на Хью Гранта Алік…

Переворушивши свої спогади, і переживши заново емоції давно минулих подій, Кіра раптом зрозуміла, що її насправді зовсім не бентежить той Едік Маслов і спокійно заснула.

Наступного дня о дванадцятій з вулиці долинув рев мотора, і, визирнувши у вікно, Кіра побачила сріблястий «Феррарі». З машини вийшов Олександр Фрайман у блейзері, сірих штанах, блакитній сорочці та жовтій краватці – судячи з усього, із торгового дому «Ермес». Вигляд у нього був шикарний і процвітаючий. Він піднявся сходами на терасу і став перед Кірою з сліпучою усмішкою на обличчі.

– Оце так будинок! Я у захваті.

– Дякую. Тільки я тут не часто буваю.

– Як це?

– Я два дні як приїхала з Києва, і, мабуть, скоро поїду.

– А я думав, ви тут назавжди…

– Ні, не назавжди…

– Ну що, йдемо?

Він знову засліпив її посмішкою. У нього були чудові зуби, як у рекламі зубної пасти. Неймовірно красивий чоловік! Кіра відчувала себе задоволеною, що її запросив такий красень.

Олександр так різко рвонув машину з місця, що Кіра злякалася за свою дитину й інстинктивно схопилася руками за живіт, але її супутник не нічого на помітив.

– Куди їдемо? – з ноткою недбалості запитала вона. Олександр посміхнувся:

– Хотілося б сказати, що тебе викрадено, але, на жаль, це не так. Наскільки я зрозумів, часу у нас обмаль, отже далеко не поїдемо.

Він привіз її до невеликого італійського ресторанчика з виходом у садок і всього за кілька кварталів від її будинку. Зважаючи на все, Олександр тут бував не вперше.

– Це місце мало хто знає, – сказав він. – Я його обожнюю. Мені часто доводиться обідати у ресторані, і я терпіти не можу штовхатися у приміщенні.

Погода була сонячна, але пишні перуки пальм створювали у садку затишну блакитну тінь. Замість запропонованого келиха вина Кіра попросила холодного чаю. Олександр взяв собі «Криваву Мері», вони замовили по салату та пасту. Їжа виявилася чудовою, і поступово Кіра почала розслаблятися, Фрайман вів із нею невимушену розмову. Він справді був цікавим співбесідником, і, зважаючи на все, приємною людиною.

– Довго ви вже у розлученні? – нарешті спитав він, і Кіра зрозуміла, що у америці це питання не є чимось незвичайним.

“Може мені, надрукувати буклет із усіма подробицями?”– подумалося їй.

– Десять років.

Вона не стала вдаватися до подробиць. Все це його не стосується, принаймні на даному етапі. Вона нічого не повинна йому пояснювати.

– А скільки років ви були одружені?

– Шістнадцять, – відповіла вона, і Олександр насупився.

– Чимало. Мабуть було дуже болісно?

– Мабуть. Це було давно і я вже погано пам’ятаю. Принаймні зараз мені байдуже,– зізналася Кіра і вирішила, що їй теж час про нього щось дізнатися. – А ви?

– Що – я? – усміхнувся він.

– Ті самі питання. Давно ви розлучені? І чи довго були одружені? – Кіра починала почуватися впевненіше.

– Я був одружений дванадцять років. І в розлученні вже чотирнадцять.

– Теж давно, – зауважила вона.

– Це точно.

Можливо він щось від неї приховує. Але швидше за все, мати права...

– Тож більше й не одружувався?

– Ні. Не одружувався.

– Чому?

– Мабуть, не знайшов гідної жінки. 

“Чорт! Здається, мати таки не помилилася.”

– А може, я надто дорожив своєю незалежністю. Розумієте, я обпікся доволі сильно. Дружина втекла від мене до мого найкращого друга, хоч як банально це не звучить. Потім з'ясувалося, що вони вже три роки як крутили роман. Таке трапляється, але коли це відбувається з тобою, дуже прикро.

“Так,– подумала Кіра,– все сходиться. Колишня дружина – справжня мерзота. І погань.”

– Дійсно, не пощастило, – поспівчувала Кіра. 

Втім, Олександр знову повеселішав. Напевно, надто давно це було, час усе залікував. 

– А діти у вас є? – продовжувала цікавитися Кіра.

– Син. Йому зараз двадцять сім, він мешкає в Нью-Йорку, і в нього вже дві дочки. Отже, в свої сорок вісім я вже дідусь, і ніяк не можу в це повірити. Але дівчата чудові. Два та чотири роки. І незабаром ще одна буде.

Нема чого й казати. У свої сорок вісім років цей красень був мало схожий на діда.

Вони ще трохи побалакали, розповіли один одному, в яких країнах побували і де ще хотіли б побувати. Кіра трохи говорила французькою. Олександр похвалився, що пристойно володіє іспанською – він два роки жив у Буенос-Айресі. Йому здалося дуже екзотичним ім'я Кіра, яке, до речі, їй ніколи не подобалося, і вона сказала, що батьки назвали її так на честь якоїсь комуністки. Він сказав, що приїхав у штати з батьками, коли йому було вісім, і його рідне місто – Дніпро, але з моменту переїзду він там не бував, і взагалі, приїздив в Україну всього двічі: один раз – в Київ, і один раз – в Одесу. Його батько – інженер-електронщик, мав багато патентів і заснував власну невелику компанію, яку Олександр розвинув і вивів на міжнародний рівень. 

Олександр вправно спрямовував їхню бесіду, з ним було цікаво, а на зворотному шляху він похвалився, що керує власним літаком, щоправда, як другий пілот. Літак був маленький, G-4. Він запропонував якось навіть взяти Кіру в політ.

Прощаючись, Олександр сказав, що буде радий зустрітися з нею знову, наприклад, повечеряти в ресторані ближче до кінця тижня, і Кіра відповіла, що можливо пристане на його пропозицію, якщо не буде дуже зайнята по дому – вона не хотіла відразу погоджуватись на його пропозицію. Він усміхнувся, поцілував її в щоку і попрощався. Піднімаючись сходами на терасу, Кіра почула гарчання мотора, яке віддалялося – Олександр поїхав.

Гості сиділи за столом і жваво розмовляли. Мати, яка сиділа обличчям до дверей, перша побачила Кіру і поспішила до неї: