Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Флор ніколи ще такого не чула, вона й гадки не мала, що юнак може отак ось залицятись. І чому вона відразу не прогнала Гульвісу?

Флор була не з тих дівчат, які годинами просиджували біля вікна та безсоромно підморгували юнакам чи кокетували в кожному затіненому закутку вулиці. Навіть найсміливіші її залицяльники не отримували нічого більшого за боязкий поцілунок, як от Педро Боржес, якому заледве вдалося торкнутись губами її щоки — про щось більше не могло бути й мови. Якщо якийсь зухвалець простягав руку, щоб її обійняти, Флор спалахувала від обурення й гніву і проганяла нахабу, адже вона вірно берегла себе для того єдиного, якого справді полюбить. От йому, її обранцеві, вона вже ні в чому не відмовить; і таким обранцем виявився Гульвіса, тому дівчина і не прогнала його, як проганяла інших: ввічливо, без скандалу, проте категорично та неухильно.

Не прогнала Флор Гульвісу і після другої зустрічі, наступного дня після балу в майора Тиририка, хоча, власне, на балу вони провели разом лише кілька годин. Того дня Флор із подругами пішли поспостерігати за карнавальною ходою, де до них підійшов Гульвіса і став позаду. Всміхаючись, подружки відійшли в бік, щоб не зруйнувати очевидну мить зізнання в почуттях (боязке воно буде чи палке — залежало насамперед від темпераменту залицяльника; дехто, наприклад, волів зізнаватись у листі, вдаючись, якщо треба, до вказівок з книги «Порадник закоханим»). Дівчатам уже було не до карнавалу, вони без упину теревенили про поведінку хлопця: він ані на мить не відходив від Флор і був на карнавалі її постійним кавалером. Без сумніву, ось зараз він їй зізнається, а це насправді був дуже важливий крок: дівчині належало або відразу погодитись, або ж їй потрібен був час, зазвичай день, на роздуми. Флор одразу попередила подруг, що змусить Гульвісу кілька днів помучитися, та дівчата засумнівалися, що їй таке до снаги.

Але хлопець і на думці не мав зізнаватися; про що тільки не плелось у їхній жвавій розмові, а й справді, цей Гульвіса то ще той зайдиголова! І ось коли дві карнавальні групи-суперниці зустрілися біля церкви св. Анни, Гульвіса, скориставшись скупченням людей, притиснувся до неї ззаду і, обхопивши руками груди, жадібно поцілував її в шию. Флор лише здригнулася, стуливши повіки, вона повністю віддалася на поталу його діям, завмерши від страху і насолоди.

Ці перші зустрічі, хоча між закоханими так і не було ніякого офіційного зізнання, були воістину незабутні. Щоліта під час місцевих свят Флор гостювала у тітки Літи і дядька Порту, яких дуже любила. У лютому кулінарна школа зазвичай була закрита.

Цього разу другого лютого Флор вирушила помилуватися процесією на честь Ієманжі. По хвилях мчали вітрильники з квітами і дарами для покровительки вод і течій, заступниці від шторму та негоди, яка сприяла вдалому рибальству та оберігала життя моряків. Флор подарувала Ієманжі гребінець, парфуми та химерний перстень. Живе Ієманжа на пагорбі в Ріо-Вермельйо, в каплиці, що височіє над океаном.

Разом з іншими дівчатами з цього кварталу Флор розважалася, беручи участь у всіх святкових розвагах: вранці — морське купання, по обіді — урочиста хода до маяка Барри і в Армараліну (іноді навіть в Пітубу); потім жваві й виснажливі репетиції карнавальної процесії, пікніки в Ітапуї у домі доктора Натала, друга дядька Порту, або ж — на озері Абаєте, де співали під гітару і запускали конфеті. Увечері прогулювалися по Ларґо-де-Сантана чи на Марикіті, серед барвистих та строкатих яток; і якщо хтось зі знайомих не організовував у себе танців, то вони іноді і без запрошення вривалися в дім, лякаючи господарів і збуваючи вечір уже в їхньому колі.

Дім Порту, повитий квітучою лозою, стояв на Ладейра-де-Папаґайо, потопаючи в ніжному ароматі акацій. Щонеділі дядько Порту любив прогулятися зі своїм другом, сержипійцем Жозе де Доме, таким же любителем живопису і дуже сором’язливою особою. Прогулюючись, вони завжди обирали якесь мальовниче місце і малювали будинки тих околиць або чарівні пейзажі. Якихось два роки тому, коли Розалія й Антоніо Мораїс переїхали в Ріо, Флор, якій було самотньо і сумно, відчула незбагненний потяг до цього зрілого, хоч на вигляд він був молодший, ніж на свої сорок років, худорлявого кабоклу [26]. Одного разу, подолавши зніяковіння, Жозе запропонував Флор написати її портрет; тло було яскраво-жовтих і помаранчевих тонів, що вигідно відтіняло матове обличчя Флор. «Яка несусвітня маячня! А, зрештою, чого ще можна чекати від цього недоумка», — заявила дона Розилда, побачивши яскраві кольори на полотні. Образотворче мистецтво вона визнавала лише у вигляді хромогравюр із календарів. Проте Жозе де Доме так і не вдалося завершити портрет. Флор повернулася на Ладейру-до-Алву, і хоча й обіцяла позувати щонеділі, так жодного разу не приїхала: дівчина теж не змогла належно оцінити роботу митця. Набагато більше їй подобалися його усмішки і його самотність, але це почуття не переросло у закоханість, бо хіба ж це закоханість, оті довгі мовчанки та швидкі погляди, коли Флор позувала. Швидше це було ефемерне захоплення, що тривало кілька літніх днів, але так і не подолало зніяковіння художника. Наступного свого приїзду в Ріо-Вермельйо Флор знову привітно зустріла дядечкового друга, але такої чарівності, як попереднього разу, вже не було, тож вони поводилися так, ніби нічого між ними не сталося. Незакінчений портрет Флор і досі висить в ательє художника на четвертому поверсі старого будинку на Ларґо-де-Сантана; якщо б вам захотілося його побачити, то наберіться мужності й підніміться тими старезними сходами.

А з Гульвісою все настільки інакше… Він накрив нестримною лавиною, підкорив своїй волі і вирішив її долю. Під кінець свята в Ріо-Вермельйо, цих кількох прекрасних днів, які так швидко промайнули, Флор зрозуміла, що жити не зможе без Гульвіси, без його жартів, запальних веселощів та шаленої присутності. Вона слухалася його в усьому: на вечірках не танцювала ні з ким іншим, гуляла з ним попід руку на святковому ярмарку, а коли місто огортали вечірні сутінки, спускалася на берег моря, щоб у чорноті ночі цілуватися з Гульвісою до знемоги, трепетно завмираючи, коли його лагідні руки піднімали її сукню і блаженно пестили її стегна і сідниці. Чи могла б дона Розилда уявити, що її донька така податлива та вільнодумна? Та й сама вона заплющувала очі на ці очевидні крайнощі його сміливого залицяння, подекуди такі неконтрольовані, що навіть далеко не безгрішна Літа здивовано зауважила:

— Тобі не