Читати книгу - "Зцілений тобою, Тетяна Котило"

    Любомир зосередив свій погляд на малинових губах дівчини. Притягувало не тільки погляд, але й тіло. Він лагідно провів великим пальцем по її підборіддю, перемикнувшись на нижню губу. Кожним клаптиком тіла відчував потяг, що наче магнітом притягувало до забороненого.  

– Ти впевнена? Я не хочу робити тобі боляче, а на інше я не здатний. Я не вмію бути ніжним, а лише брати своє. – насилу стримував біса, що знову пробудився в ньому. Зачувши свіжу кров щосили виривався назовні. Впустити його у святилище означало занапастити чужу душу. – Мир припав чолом до чола Мар’яни, втрачаючи останні залишки контролю. – Ти надто вразлива. – продовжував опиратись як тільки-но міг.

– Не думала, що вмовлятиму тебе переспати зі мною. – ступила крок назад і стягнула з себе наскрізь намоклу сукню. Очі Любомира потемніли від побаченого, адже  під сукнею знаходились лише мереживні чорні трусики. – Досі вважаєш мене вразливою? 

Схоже, що вразливим зараз був він. Ніколи ще жіноче тіло не викликало схожого ефекту. Бажання було накинутись і заволодіти нею сповна, адже сама того вимагала. Але, ні, це не Альбіна, яка не проти грубощів і дикості, і навіть не Мілана, що здатна самотужки будь-кого “залюбити”. Мар’яна ж заслуговувала на обережність та ніжність з якою він візьме її. 

Мир то сповільнювався, то пришвидшувався, то покусував, то легенько торкався губами гладкої шкіри. Мар’яна звивалась під ним дугою, постогнуючи від задоволення. Вона хапалась руками за широкі чоловічі плечі, дряпала від знемоги сильну спітнілу спину. Її то накривало, то відпускало. Мить, а за нею ще. Врешті обох наздогнала справжня хвиля насолоди. Любомир не поспішав покидати дівчину, як звично це робив, коли йшлося про Альбіну чи Мілану. Він продовжував вдихати суміш польових квітів у її волоссі та вкривати поцілунками обличчя на якому виступили дрібні крапельки поту.

– А казав, що не вмієш бути ніжним. – прошепотіла, радіючи тому, що щойно з нею відбулось.

Любомир промовчав на те.

– Як так трапилось? Я був впевнений, що у вас з Дем’яном все було. – відповів натомість.

– Я відмовила йому, бо хотіла, щоб це було з тобою.

Любомир відкинувся на подушку й з досадою зітхнув.

– Не хвилюйся, я не закохалась в тебе, якби тобі могло раптом здатись. Я добре пам’ятаю про нашу домовленість.

На цих словах чоловік відразу змінився на обличчі, наче гора зійшла з плечей. 

– А тепер поділись, чому я, а не життєрадісний Дем’ян.  

– У тебе більше досвіду.

– Це звісно так, але… 

– Мені здається, що це я повинна хвилюватись і допитуватись про свій результат, але аж ніяк – ти.

– Все було ідеально. Думаю з усіма іншими моментами ти також впораєшся.

Не потрібно було перепитувати, які Мир мав на увазі моменти, все було й так зрозуміло. Вона тільки-но почала відкривати для себе світ задоволення, тому попереду на неї чекало багато новизни.

– Якщо чесно, то Дем’ян для мене надто ідеальний. Він простий, рівний без перешкод об які можна було б спіткнутись. Відчуваю, що це стане моєю основною проблемою в стосунках.

– Твоя підсвідомість шукає труднощів. Після пережитого нічого дивного. Ти шукаєш того, хто змушуватиме тебе страждати, того, хто здатний заподіяти тобі шкоду та завдати болю. 

– Такого, як ти?

– Такого, як – я. Я далекий від ідеалу. Я не вмію кохати, я не створений для цього. – зізнавався в потаємному, мов священнику на сповіді. – І останнє на сьогодні, вчись належати собі, а вже потім комусь іншому.

Любомир підвівся з ліжка й попрямував у ванну кімнату. Мар’яна не зводила з його оголеної статури очей. Його сила, його воля відчувалась у всьому. В тілі, в погляді, в поставі та навіть в низько поставленому голосі. В такого легко закохатись, проте не кохати. Такі, як Мир здатні зруйнувати будь-яку віру у світле, добре почуття. Та здається Мар’яні було байдуже. Попри заборони та попри сказане її починало манити до нього, і це неабияк лякало.

Мир сперся обома руками об плитку, підставивши голову під струмені прохолодної води. Можливо, хоча б вона приведе його до свідомості. Переспати з Мар’яною входило у його плани, та не те що він несподівано до неї відчув. Притягання насторожувало, бо це те з чим він не бажав вести боротьбу. Мертвий зсередини не здатний відчувати. Виходить, зовсім не мертвий. Живий. Чи оживає тільки? Аби остаточно пробудитись від нав’язливих думок, що перетікали у страх, збільшив на крані потік холодної води. Він може себе контролювати, адже зітканий зі сталі. Після смерті Ніки, не знайшлось жодної жінки котрій би вдалось пробратись крізь його міцний панцир.

***

    Через безліч думок в голові Мар’яні ніяк не вдавалось зосередитись на читанні новенької книжки, що придбала вчора ввечері, врешті вона закрила її та заховала до рюкзака. Метро мчало підземеллям до потрібної їй станції. Останнім часом стосунки між нею і Єгором погіршились. Все, через те, що хлопець, побачивши випадково її в компанії Мира збагнув просту істинну, він їй не рівня, змагатись з багатим дядечком йому не під силу. Звісно, Мар’яна заперечувала будь-які стосунки з Любомиром, та хіба він сліпий, що не помічає простих істин. Дівчину розрив з Єгором засмучував, адже розуміла, що вона втрачає хорошого друга. Ситуація з Анею була не кращою. Дівчина все більше сторонилась її, зайнявши повністю сторону Єгора. Через це Мар’яна почувалась самотньою й геть розбитою, ще й Любомир не з’являвся, що неабияк допікало.

Мар’яна вийшла на станції метро й попрямувала до свого будинку. Все частіше ловила себе на думці, що знаходиться в дома. З кожним днем вона зливалась з гамірним містом, пускаючи його глибоко у серце. Серед високих будівель, серед стрімкого транспортного потоку почувалась, наче все життя тут жила, і позаду не було злиднів й горя. Підійшовши до будинку, неочікувано зупинилась, з авто висунувся Любомир і прямував до неї. Цього разу він не заходив до квартири поки вона була відсутня, а чекав на неї внизу. 

– Привіт, давно не бачились. – першою привіталась Мар’яна. Вона зраділа, але не показала цього. Жоден з уроків не пройшов повз. Особливо запам’яталась остання контрольна, яку в неї приймав сам чоловік.