Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Каріна

- П'ять днів просидіти в кімнаті дочки, браво дружино! - Вадим кладе руку на моє коліно. - Чудовий спосіб уникати чоловіка.

Ми їдемо у машині, перегородка приховує нас від очей водія.

- Так, я тебе уникала, - відповідаю холодно, намагаюся прибрати його руку, але він стискає мої пальці.

- А як же обіцянка стати мені справжньою дружиною? Матір'ю наших дітей? - він говорить м'яко. Явно перебуває в хорошому настрої.

Ще б пак, ми ж їдемо до Вікторії. Він так чекав на цю зустріч. Я домовилася з Адріаном. Він віддасть її. Хоч і не схвалює мого вчинку. Але інакше я не можу.

- Не тисни на мене, - огризаюсь.

– А виконую обіцянки. Маруся тепер офіційно – твоя дочка. Бачиш, як швидко працюють адвокати. Але ж тобі й цього мало? Обличчя кисле, ніби ти не з чоловіком, а з ворогом їдеш, - підносить мою руку до губ та облизує пальці.

Сміється, коли на моєму обличчі з'являється огида.

- З Вороном так не кривилася? З ним приємніше? Тільки ти йому так погратись і забути. До мене завжди приповзаєш. Чи не час почати цінувати? А, Карінко?

- Вадим, заткнися, будь ласка, - відвертаюся до вікна. – В тебе попереду важлива зустріч. Про це думай.

- Грубити будеш, так я можу перестати бути таким добрим, - бере мене за підборіддя та розвертає до себе. - Приїдемо додому, підемо в нашу спальню, і ти покажеш мені, як весь цей час сумувала за мною.

- Відпусти, - на очах сльози.

Не зможу… але ж обіцяла… на все пішла, щоб дітей убезпечити…

Навіть на чергову зраду… Пообіцяла йому те, на що не маю права… Лізу в чужі долі, можу їх зламати… Але заради дітей я переступаю межу за межею. Ненавиджу, зневажаю себе. Але я не маю права відступити. Я маю подбати про себе, зберегти ненароджену дитину. Тільки я не можу відгородити себе від нелюбимого чоловіка. Я з ним пов'язана.

Ворон... знову бачу його обличчя. Коли тяжко завжди так, хоч і розумію, що вкотре кромсаю собі душу. Я маю бути вдячна долі за дитинку від нього. Більшого не буде.

Ніколи він на мене не подивиться так, щоб Василіса не стояла між нами. Він завжди бачитиме тільки її. Вона померла та забрала його серце із собою.

А в мене… Вадим… Хочеться завити у голос.

Ми приїжджаємо на околицю міста. Тут у особняку під охороною сидить Вікторія.

Через неї теж болить серце. Вона мені довірилася, а я заради своєї вигоди... Але пізно відступати.

– Я тут залишусь. Тебе проведуть, - говорю Вадиму.

- Ні, люба моя. Зі мною підеш, - облизує верхню губу.

- Навіщо? Я тобі місце показала, - втискаюсь у сидіння автомобіля.

Боягузливо, так. Але як подумаю, що мені доведеться подивитися Вікторії у вічі. Моторошно стає.

- Хочеш чистенькою залишитися? Ні, люба жінко, нехай Торі подивиться, хто її здав. Я вже відчуваю цікаве видовище, - очі пекельно блищать.

Вадим ніколи не перестане з мене знущатися. Мені треба прийняти це і змиритись.

- Який же ти гад! - ігнорую його руку та виходжу з машини.

- То хто тобі допоміг, Карінко? - запитує, поки охоронець веде нас до будинку. - Сховати Торі, плюс охорона? Ще один впливовий покровитель? Як ти розраховувалася з ним?

- А це тебе не стосується, - огризаюся. Як же хочеться заїхати йому по зухвалій фізіономії.

Ще не вистачало, щоб він про Адріана дізнався. Але щось мені підказує, що Вадим уже знає більше, ніж треба.

Ми проходимо хол, спускаємося вниз сходами, ще кілька кімнат залишаються позаду. Охоронець відчиняє двері, Торі сидить на ліжку, на нозі ланцюг. На столі їжа, двері у ванну кімнату відчинені. Вона має всі умови ля існування, крім свободи.

А я ж обіцяла їй безпеку ... Не можу змусити себе подивитися їй у вічі.

- Привіт, Вікторіє, - зате Вадим світиться, насолоджується моментом.

- Ти! - Торі вскакує з ліжка. – Каріна! За що! Адже я тобі повірила…

- Думала, ми більше не побачимось? Вікторія, а я ж обіцяв, що тебе з-під землі дістану, - Вадим робить два кроки до неї.

Вона дивиться тільки на мене, і я змушую себе подивитись у її повні болю та розпачу очі.

- Вибач, у мене не було виходу… - говорю та розумію, як жалюгідно це звучить.

- У всіх у вас немає виходу… тільки використати… зраджувати… ненавиджу! – кричить, впивається руками собі волосся.

- Як вчасно ми всі сьогодні зібралися! – здригаюся від улюбленого голосу. Він встромляється мені в спину, по тілу тремтіння.

Невже!

Різко обертаюся. Так і є, у дверях стоїть Ворон. Не один…

- Вікторія, подруго моя, давно не бачилися! – поряд із Микитою з'являється Слава.

Більше ніхто з нас не встигає нічого сказати. Кімната наповнюється їдким димом. Нема чим дихати. Свідомість охоплює чорний туман. Чую бридкий, моторошний сміх... знайомий та лякаючий... А далі все... порожнеча...