Читати книгу - "Останнє полювання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Самка… — буркнув Вернер, наче неспроможний покинути свою ідею-фікс. — Це недобре для моїх діточок… Це їх збуджує.
— Можна тебе на п’ять хвилин?
Собаківник повернувся до крана й перекрив його одним рухом. Тоді постояв спиною до фліків кілька секунд, щось буркочучи сам до себе. Собачий гавкіт не стихав, навіть навпаки гучнішав.
Раптом чоловік схопив залізну перекладину і вдарив по вольєру.
— ШНАУЦЕ!!! — гаркнув він.
Івана не була профі в німецькому сленгу, але Ройс, очевидно, наказав собакам стулити пащу. Він пожбурив свою залізяку і повернувся до відвідувачів, не зводячи витрішкуватих очей із француженки.
— Вони казяться через твій запах. У тебе шо, зараз місячні?
Івана не перестала всміхатися, але відчула сильну спокусу різко дістати з кобури «Зіґ Зауер».
— Продовжуй у такому дусі, — втрутився Кляйнерт, — і ми залюбки пов’яжемо тебе за тяжку образу.
Собаківник, анітрохи не розгубившись, дістав з-за вуха цигарку і підніс до свого рота-вантуза.
— Ходіть туда.
Він рушив у бік складу й обійшов його, оминаючи стічний жолоб, повний чорної води й багнюки. Івана грала в класики поміж цієї каналізації просто неба.
Вони зайшли за будівлю, де на них чекав (відносний) спокій.
— Про шо ви хотіли поговорить? — запитав Ройс, підпалюючи сигарету.
— Цієї ночі на графиню фон Ґаєрсберґ напав реткен.
— Не може буть.
Івана, якій упеклася роль оздоби, кинулася в бій:
— Труп того собаки зараз на фермі Філіппа Шюллера.
Вернер здригнувся, ніби не очікував, що ця самка може розтулити рота. Та ще й заговорити німецькою. Він повільно видихнув дим, споглядаючи вогник на кінчику цигарки.
— Ви помилилися, у Європі немає реткенів від Другої світової.
Кляйнерт проігнорував це зауваження:
— Ти ніколи не чув про розведення цієї породи в наших краях?
Очкарик затис цигарку між зубами на манер сигари.
— Я розводжу собак уже понад тридцять років. Жоден цуцик не народжується тут без мого відома. Говорю тобі, реткенів тут нема.
Засунувши руку в кишеню, Івана дістала мобільний і відкрила фото собачого трупа на столі для розтинів. Тоді простягнула телефон Вернеру, який нахилився з цигаркою в зубах, притримуючи окуляри обома руками.
— Срань господня… — пробурмотів він.
— Думай, Вернере, — не вгавав німецький флік. — Звідки міг узятися такий пес?
— Була одна історія… але давня. Це один-єдиний раз, коли я чув про реткенів у цих краях…
— Розповідай, — наказав флік.
Вернер заклав руки в розріз комбінезона, ніби щоб почухати яйця.
— Двадцять років тому, — заговорив він, — на землях Ґаєрсберґів поселилися роми.
— Де саме?
— Точно не знаю, но лісники сказали їм звалити, а цигани послали їх нахрін. Фатальна помилка: граф піддав газу і відправив до них свій каральний загін.
Івана і Кляйнерт перезирнулися: служба підтримання порядку, про яку згадував Шюллер.
— Який саме граф? Фердинанд, Герберт, Франц?
— Фердинанд. Герберт на той час уже вмер, а Франц — той ніколи в таку херню не ліз.
Собаківник викинув недопалок у брунатну калюжу і знову засунув руки в комбез. Пси, схоже, почали заспокоюватись: далекий гавкіт переростав у дзявкання й скигління.
— Далі.
— Не знаю, шо там сталося, але одне циганча зжерли.
— Собаки?
— Ну не люди ж, ясна річ.
— Це були реткени?
Вернер стенув плечима.
— Я цього на власні очі не бачив, але по опису все сходиться. В любому випадку, це були блядські псини, навчені вбивати. Знаєте, як то кажуть: собаки схожі на своїх хазяїв…
— А я й не знала, що так кажуть, — зіронізувала Івана. — Це чий афоризм? Твій?
Вернер сплюнув прямо біля черевиків флікині.
— Валіть звідси. Нема мені шо робити… Та й моїм собакам не подобається запах манди.
Кляйнерт не зрушив з місця.
— Ці роми досі живуть десь тут?
Вернер обійшов їх і почовгав до кліток.
— Пошукайте, — кинув він їм через плече, — і самі побачите.
Фліки пішли за ним і побачили його біля відчинених воріт клуні. Він притримував загидженого металевого возика.
Вони пішли далі доріжкою, оточеною вольєрами різних форм і розмірів. Собаки вгамувалися. Івана наважилася краще їх роздивитися. Чорні, плямисті, двоколірні шкури. Коротка шерсть, що тісно обтягувала потужні м’язи еластичною оболонкою.
Жоден із них і близько не був схожий на реткена. Тоді дівчина помітила присадкуватого пса, який стояв на задніх лапах і енергійно мастурбував об ґрати.
Вона повернулася й гукнула собаківника:
— Гей, Вернере!
Чоловік озирнувся, досі тримаючи возика обома руками. Івана показала пальцем на пса, готового от-от кінчити.
— Собаки схожі на своїх хазяїв!
27
Івана Боґданович любила підшивки. Попри її манери панк-веганки, жахливе дитинство і відмічені потягом до самодеструкції підліткові роки (а може, й завдяки всьому цьому), маленька слов’янка була педанткою, яка відбирала, записувала, упорядковувала інформацію, водночас залишаючись незрівнянною флікинею і на практиці.
Напередодні вночі, досі приголомшена через напад собаки, як і Ньєман, як і кожен у тому бісовому парку, вона встигла покопати інфу не лише про нещасні випадки на полюванні, а й про економічні показники групи VG. Результати пошуків вона поклала на поріг Ньєманової кімнати, разом із тією жалюгідною запискою з поясненнями, навіщо поцупила в нього тачку.
Тоді, засліплений люттю, Ньєман навіть не розгорнув папку. Але тепер, однією рукою ведучи машину до замку «пана графа», флік переглядав аркуші, які Івана бозна-де роздрукувала.
Івана виявила, що якби Лаура й сама загинула, статок брата і сестри додався б до запаморочливого спадку клану — збагатив би не лише двох кузенів, а й старого дядечка Франца, того самого, якого Ньєман збирався допитати. За такої кількості бабла Ньєман не відчував тут жодного мотиву — за ще якихось кілька мільярдів не вбивають, тим більше, у такий спосіб…
Також Івана детально пройшлася списком запрошених на славнозвісне полювання (прізвище, ім’я, стосунки з Юрґеном, можливі мотиви…), тоді перечитала протоколи їх допитів, вишукуючи найменшу прогалину в цих свідченнях, — усе марно. Схоже, жоден гість мисливського будинку не міг удатися до такої різанини.
Зрештою, вона склала генеалогічне дерево двох останніх поколінь Ґаєрсберґів: батьків — Фердинанда, Франца, Герберта, — що народилися в п’ятдесятих; дітей, народжених у дев’яності — Макс і Удо були синами Герберта, передчасно загиблого на Гренадинах 1988 року від нещасливого випадку з аквалангом. Юрґен і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.