Читати книгу - "Слiди на дорозi"

окрім хліба, картохи, водянистої каші, шматків покришки, які нам намагалися видати за м’ясо, і мойви. Хоча на мойву гріх скаржитися. Також у блокноті були пункти на кшталт «Вибачитися перед…». Опинившись у таких умовах, я на своїй шкірі відчув, скільки смутку і болю я приніс своїм однокласникам, ображаючи їх із причин, які мені тоді здавалися суттєвими і правильними, а насправді виявилися просто нікчемними. Те, що зі мною тут відбувалось, я сприймав як справедливе покарання за свій спосіб життя. Думаю, що записи з цього блокнота могли б стати методичкою для навчання якогось психолога-практиканта. Мені ж, через багато часу перегортаючи блокнот, було цікаво спостерігати за деформацією особистості, яка відбивалася у записах:

«Вчора поїхала Бабуся. Дуже сумую. Напевно, потрібно звернутися до лікаря, тому що у мене дуже болить коліно, горло, забитий ніс, кашель мучить і температура.

Почуваю себе дуже погано, але жодна з фізичних хвороб не зрівняється з тим болем, який у мене на душі.

Не можу ні з ким спілкуватися, немає бажання. Господи, як же я хочу додому.

Щодня я думаю про батьків, книги і відпочинок. Наголошую, щодня. Живу від сніданку до обіду, від обіду до вечері, а після вечері я радий, що день майже закінчився.

Дуже хочу повернути все, як було раніше. Сказав би, що шкодую про прийняте рішення, але не скажу, бо вважаю, що мій вибір був правильним. Я маю це пройти.

Мої думки пожирають мене. Я ненавиджу себе за дуже багато чого. Але головне — зрозумів, що єдині люди у цьому світі, які мають значення, це Мама, Бабуся і Дядя. Тому що нікому, окрім них, я в цьому світі щиро не потрібен.

Я тут уже майже місяць.»

«Сьогодні я плакав. Якщо, звичайно, злегка намоклі очі можна назвати сльозами. У будь-якому разі, я радий. Тому що виявляється, я не настільки безсердечний і черствий, як думав про себе раніше. Можливо, якщо мої думки не доведуть мене до суїциду, мені вистачить сил щось змінити у своєму житті.»

«У моїй тумбочці залишились останні дві пари шкарпеток. Якщо їх вкрадуть, буде не дуже добре. Доведеться якось викручуватись з однією парою, що на мені.»

«Горло так і болить, кашель став трохи менший, болю у коліні майже не відчуваю і намагаюся бути обережним, щоб не провокувати, біль у пальці теж проходить, сподіваюся, через кілька днів перестану відчувати. Звернув увагу, що зір дуже погіршився. За сім метрів вже важко розібрати обличчя. Постійно пульсує повіка на правому оці.»

«Сталося щось несподіване. Десь о десятій годині ранку у зв’язку з тим, що в дивізію приїхало багато начальників, з медроти в терміновому порядку всіх виписують, у тому числі і мене. Залишили тільки тих, хто на реабілітації після запалення легень і у кого гайморит у тяжкому стані.»

«Сьогодні ми підемо їсти в іншу їдальню, яка раніше була зачинена. Її знову запустили, бо приїхало нове поповнення строковиків. Сподіваюся, що тепер я буду встигати поїсти.»

«За весь учорашній день не можу згадати вільного часу, хоч день і не був дуже складним. А ось сьогодні одразу після сніданку я потрапив у робочу команду на тактичне поле. Цілий день махав лопатою, зате один із хлопців збігав у крамницю, і ми поїли печива, цукерок і навіть води попили.»

«Мені тут вже легше. Відчуваю себе вільніше. Знаю майже все, що потрібно знати. Головне, не привертати до себе уваги, не виявляти ініціативи, нікуди не поспішати. Є кілька людей, з якими я почав спілкуватися.»

«Ніколи не стій, коли можна сидіти. Ніколи не сиди, коли можна лежати. Завжди спи, коли можна спати.»

«Знову ліг у медроту. Болить ділянка навколо перенісся, особливо, коли нахиляю голову. Коли минулого разу мене звідси виписували, я мав високу температуру, нежить, кашель, боліло горло, але мені сказали, що на свіжому повітрі все заживає швидше. Ага… покидьки.

Жінки-лікарі, що тут працюють, дуже паскудні й нелюди. Є одна, про яку нічого поганого сказати не можу, але всі решта… це просто жах. Здавалося б, що жінки мають бути добрішими, ніж чоловіки, але в дійсності не так. Тут є один чоловік-лікар, він вкрай приємна людина. Забув уже, як це — просто нормально розмовляти без криків, без провокаційних питань, без напруження.»

«Господи, напевно, якби не мав цього блокнота, я би збожеволів.»

«Людей у казармі стає все менше. Нас вже близько півтори сотні. Люди йдуть і йдуть.»

«Сьогодні прочитав уже четверту книгу. Потрібно якось купити кілька пачок цигарок, щоб узяти нову.»

«Я вже не спав п’ятдесят п’ять годин. За дві з половиною доби я спав п’ять годин, по дві з половиною години на добу. Мені вже зле в голові та животі. Дуже болить живіт. Сьогодні не снідав. Довбані безрукі й тупі олігофрени, що не змогли нормально внести зміни у розклад нарядів».

«Дуже скучив за всіма. Навіть за Дідом. Сьогодні здав наряд по роті. Мені пощастило, все пройшло без пригод. А завтра знову мають бути заняття з БМД. Звісно, я мав щодня цим займатись і вивчати машину, але, що є, то є. Навіть не пам'ятаю, який із тих трьох лючків веде до бака з солярою. Ми приїхали сюди вчитись, але замість цього перетворилися на рабів дешевого будівництва. Клас. Мав щоденно навчатися по кілька годин, у результаті маю лише два заняття за три місяці.»

«Перше, що мені хотілося б сказати своїм батькам, що я їх дуже люблю. Добре, що я пішов в армію і потрапив у ці умови, тому що, коли у мене все було, не розумів, наскільки вони мені дорогі. Тільки тут, втративши все, навіть задоволення найпростіших людських потреб, я все зрозумів. Найбільше у світі мені б хотілось опинитися зараз на кухні у Бабусі й разом ліпити вареники з вишнями, а потім сісти на кухні всім разом, їсти і довго про все розмовляти. Але, на жаль, мені залишається тільки мріяти про це.»

«Загалом усе непогано. У мене все болить, але я звик. Мене ніхто не ображає. Біль в основному через роботу в не дуже комфортних умовах і брак відпочинку. Вчора я пройшов швидким кроком близько сорока кілометрів, близько трьох кілометрів пробіг і півдня працював. На щастя, не кожен день такий.

Їжа так собі… я завжди беру добавку у тих, хто не доїдає. З туалетом тепер теж особливих проблем немає. По великому ходжу щодня. Через стільки часу я себе відчуваю тут досить вільно. Не доводиться