Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Так. А тепер не можете знайти мені адресу закладу, де працювала Елізабет Елліотт? «Закритий простір Джеррі». Він на вулиці, що називається Маріпоса-стрит.

— На розі Маріпоси та Сан-Бруно, — пролунав із-за послужливо набурмосеного личка Лейли Беґін безплотний голос Прескотт. — Господи, це ж просто під старою автострадою. Це не може не бути порушенням техніки безпеки.

— Можете надіслати мені мапу з поміченим маршрутом від мосту?

— Ви туди їдете? Сьогодні ввечері?

— Прескотт, удень у таких закладах клієнтів небагато, — терпляче пояснив я. — Звісно, я їду туди сьогодні ввечері.

Моя співрозмовниця по той бік лінії завагалася.

— Ковачу, це не рекомендована зона. Ви маєте бути обережним.

Цього разу я не втримався від веселого пирхання. Я ніби чув, як хтось каже хірургові бути обережним і не закривавити рук. Напевно, вона мене почула і сухо промовила:

— Я надішлю мапу.

Обличчя Лейли Беґін блимнуло та зникло, і на її місці вималювався сітчастий візерунок вулиць і я побачив місце її перебування. Більше мені нічого не було потрібно. Волосся в неї було переливчасто-малинове, її горло стискав залізний нашийник, а перелякані очі приховував густий макіяж, але під усім цим я розгледів риси обличчя. Ті самі риси, що були ледь помітні на кодакристалі Віктора Елліотта з зображенням його доньки. Невелика, проте незаперечна подібність.

Міріам Банкрофт.

Коли я повернувся до міста, в потемнілому небі сіяла легка мжичка. Припаркувавшись навпроти закладу Джеррі, я подивився на миготливу неонову вивіску клубу крізь патьоки та намистинки води на вітровому склі наземної машини. Десь у мороці під бетонними кістками автостради танцювала голограма жінки в коктейльному келиху, але в голографі була якась несправність, і зображення постійно гаснуло.

Я побоювався, що наземна машина приверне увагу, але виглядало на те, що я приїхав нею саме туди, куди треба. Більшість транспортних засобів довкола закладу Джеррі не могли літати; єдиним винятком із цього правила були автотаксі, що час від часу опускалися, щоб вивергнути чи забрати пасажирів, а тоді з нелюдською точністю та швидкістю вискакували назад, у потік повітряного транспорту. Завдяки рядам червоних, блакитних і білих навігаційних вогнів вони скидалися на прикрашених коштовним камінням візитерів з іншого світу, які майже не торкалися потрісканого й захаращеного сміттям тротуару, поки їхні підопічні виходили чи залазили всередину.

Я спостерігав упродовж години. У клубі було доволі жваво, клієнтура водилася розмаїта, здебільшого чоловіча. Біля дверей клієнтів перевіряв робот-охоронець, який дуже скидався на восьминога, складеного гармошкою й підвішеного до одвірка при вході. Декому доводилося розлучатися з прихованими предметами, мабуть, зброєю, а одного-двох завернули. Протестів не було: з роботом не посперечаєшся.

Надворі люди паркувалися, залазили до машин і вилазили з них, а також купували та продавали дрібний товар, який здаля я не міг роздивитися. Двоє чоловіків влаштували в затінку між двома опорними колонами автостради бійку на ножах, але невдовзі один боєць пошкутильгав геть, тримаючись за порізану руку, а другий повернувся всередину клубу так, наче просто справив природну потребу.

Я виліз із машини, перевірив на ній сигналізацію й побрів на інший бік вулиці. Парочка торгівців сиділа по-турецьки на капоті машини, ховаючись від дощу за допомогою поставленого між стопами відбивача завад, а коли я підійшов ближче, позирнули вгору.

— Може, продати тобі диск, чуваче? Гарячі дівки з Улан-Батора, якість — як у Домах.

Я спокійно оглянув їх і неквапливо хитнув головою.

— Жмурику?

Знову хитнув головою. Я дійшов до робота й зупинився, коли він простягнув свої численні мацаки, щоб мене обшукати, а тоді, коли дешево синтезований голос сказав «чисто», спробував зайти за поріг. Одна з його рук затримала мене, обережно штовхнувши у груди.

— Вам кабінки чи бар?

Я завагався, вдаючи, ніби оцінюю варіанти.

— А що такого в барі?

— Ха-ха-ха, — хтось запрограмував робота на сміх. Він звучав так, ніби то якийсь товстун потопає в сиропі. Сміх різко урвався. — У барі можна дивитися, але не торкатися. Жодної готівки, рук не розпускати. Місцеве правило. Інших клієнтів це теж стосується.

— Кабінки, — сказав я, прагнучи спекатися програм механічного закликайла. В порівнянні з ним вуличні торгівці на машині були реально приязніші.

— Спускайтеся сходами і наліво. Візьміть рушник зі стосу.

Я спустився короткими сходами з металевими перилами і звернув ліворуч у коридор, який освітлювали згори, миготливими червоними вогниками, які оберталися, достоту як вогні автотаксі на вулиці. Безупинна джанк-ритмова музика молотила повітря, наче шлуночок якогось величезного серця під тетраметом. В одній ніші, як мені й обіцяли, лежав стос свіжих білих рушників, а за нею розташовувалися двері до кабінок. Я проминув перші чотири, дві з яких були зайняті, й увійшов у п’яту.

Підлога приміщення завбільшки десь із два на три метри була вистелена блискучою атласною обшивкою. Якщо на ній і були плями, то я їх не міг бачити, бо єдиним джерелом освітлення тут був один обертовий міні-світильник, подібний на світильники в коридорі. Повітря було тепле і сперте. Під широкими тінями, що їх відкидало світло, в одному кутку стояв побитий на вигляд термінал для прийому коштів з матово-чорною стійкою та червоним цифровим табло зі світлодіодами вгорі. Була там і щілина для карток і готівки. Панелі для ДНК-розрахунків не було. Віддалена стіна складалася з матованого скла.

Я це передбачив і зняв пачку грошей ув автобанку, коли їхав містом. Обравши одну з пластифікованих банкнот великого номіналу, я вставив її в щілину. Натиснув на кнопку і висвітився червоними світлодіодами мій кредит. За мною плавно зачинилися двері, приглушивши музику, а об матоване скло попереду різко — я аж сіпнувся — гепнуло якесь тіло. Замиготіли цифри на табло. Поки що мої витрати були мінімальні. Я оглянув тіло, що притиснулося до скла. Сплющені важкі груди, жіночий профіль і нечіткі обриси стегон та литок. Із прихованих динаміків долинули пронизливі стогони. Раптом залунав голос.

— Хочеш побачити… побачити… побачити?..

Дешевий ехо-резонатор на вокодері.

Я знову натиснув на кнопку. Скло проясніло, і по той бік стало видно жінку. Вона почала рухатися туди-сюди, демонструючи мені себе, своє треноване тіло та збільшені груди, нахилилася вперед і облизала скло кінчиком язика. Від її дихання скло спітніло. Її очі зустрілися з моїми.

— Хочеш торкнутися… торкнутися… торкнутися?.. Незалежно від того, використовувалися в кабінках інфразвукові частоти чи ні, все це викликало в мене однозначну реакцію. Мій пеніс потовщав і заворушився. Я зупинив його пульсацію та перегнав звідти кров у м’язи, наче мене покликали до бою. У цій