Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

тією водою щось сталося? Шкіра облазила. Вона дивилася на свої руки — і розчепірені пальці скидалися на роги оленів, які б’ються. Пригніченість не відпускала. Вона намагалася надати собі охайного вигляду, думаючи: принаймні добре, що на цьому острові в неї немає хлопця. Що сказав би Ґреґ, коли б побачив її такою?

Річ у голові, подумала вона. Ось у чому причина всього. Просто голова в людини розумніша, ніж треба, заплуталась — і понесло. Адже саме людський розум винайшов усю зброю, правильно? Адже тварину, яка придумує щось собі на згубу, важко уявити, правда?

Вона розповіла собі таку казку. Жив у лісі ведмідь — розумний, жвавий, ну… нормальний, одне слово, ведмідь. Одного дня він став рити велику яму. Вирив, відламав гілляку з дерева, обірвав листя, обламав суччя, один кінець зубами нагострив — і ввіткнув на дні ями гостряком угору. Тоді ведмідь накрив яму гілками й листям, щоб вона не відрізнялася від решти землі в лісі, та й пішов собі. І як ви гадаєте, де наш ведмідь вирив цю яму? Просто посеред однієї зі своїх улюблених стежок, він через це місце часто ходив по мед, чи куди там ведмеді ходять. Тож наступного дня ведмідь брів собі стежкою, упав у яму й напоровся на кілок. А помираючи, подумав: «Ай-яй-яй, оце так сюрприз, ну й химерно ж вийшло… Мабуть, не треба було рити пастку там, де я її вирив… Та й узагалі, нащо я ту пастку зробив?!»

Але ж не можна уявити, щоб ведмідь справді таке зробив, правда? А от з нами саме така історія, подумала вона. Розум надто захопився своїми вигадками. Не знає, де зупинитися. Та й не зупиняється. Те саме з цими страхіттями — розум засинає, і його несе. Цікаво, думала вона, чи були страшні сни в первісних людей. Певне, що ні. Чи принаймні не такі, як у нас.

Вона не вірила в Бога, але зараз її спокушали. Ні, вона не боялася смерті. Річ була не в тому. Ні, її спокушали повірити в те, що хтось дивиться збоку, стежить за всім, спостерігає, як ведмідь риє яму і сам у неї падає. Якби не було оповідача, казки б не вийшло. Погляньте, що вони накоїли — самі себе підірвали. Дурні!

Знову прийшов той, із ким я сперечалася про рукавички. Я підловила його.

— А я далі в рукавичках, — сказала я.

— Так, — відказав він. Намагався мене заспокоїти — але він усе неправильно зрозумів.

— У мене в руці немає крапельниці.

Очевидно, до цього він готовий не був.

— Ну так, немає.

— А чому ж тоді я в білих рукавичках?

— Еее… — він замислився, що б нового збрехати. Йому вдалося непогано: — Ви виривали в себе волосся.

— Це нісенітниця. Воно саме щодня випадає.

— Ні, на жаль, ви його вириваєте.

— Ні. Я тільки рукою торкнусь — а воно жмутами вилазить.

— На жаль, ні… — поблажливо сказав він.

— Ідіть геть! — крикнула я. — Геть, геть!

— Звичайно, — відказав він і пішов.

Хитро ж він намагався мене обманути щодо волосся — дуже близька до істини вийшла брехня. Адже я торкалася свого волосся. Ну це ж не дивно, правда?

Але те, що я його прогнала, а він пішов — це непоганий знак. Здається, я починаю контролювати ситуацію в цих снах. Це був лише тимчасовий період мого життя. Буду рада, коли він скінчиться. Далі може бути й гірше, звісно, але хоча б по-іншому. Коли б знати, наскільки сильно я отруєна. Чи настільки, щоб намалювати в мене на спині синю смугу й згодувати норкам?

Розум понесло, раз у раз повторювала вона собі. Усе взаємопов’язане — і зброя, і сни. Тому потрібно розірвати це коло. Хай усе знову буде просто. Почнімо з початку. Кажуть, що час назад не розвернути, але насправді це можливо. Майбутнє — в минулому.

Вона була б рада покласти край тим чоловікам разом з їхніми спокусами. Думала, що це припиниться, коли вона знайде острів. Думала, що припиниться, коли не спатиме в човні. А ті просто ставали дедалі причепливішими й хитрішими. Уночі вона боялася засинати через ці жахи; але їй був потрібен відпочинок, і прокидалася вона дедалі пізніше. А спека тривала, стійка, застигла, усталена спека — ніби навколо наставили радіаторів. Чи скінчиться це колись? Може, те, що сталося, знищило всі пори року чи скоротило їх кількість із чотирьох до двох — отієї зими, якою всіх лякали, і цього нестерпного літа. Може, весна й осінь заробляються довгими століттями гарної поведінки…

Не знаю, котрий то був із них. Тепер я просто заплющувала очі. А це важче, ніж можна подумати. Якщо ви вже заплющили очі для сну, спробуйте їх заплющити ще й у страшному сні. Це непросто. Але й цього навчаєшся; може, я ще й вуха навчуся затикати. Це знадобиться.

— Як ви почуваєтеся сьогодні зранку?

— Чому ви кажете «зранку»? Ви ж завжди приходите вночі.

Бачите, я їм спуску не даю.

— Ну, як скажете…

— Що значить «як скажете»?

— Ви начальниця.

Правильно. Керую тут я. Треба контролювати свій розум, а то заведе хтозна-куди. Через те, власне, й сталося лихо, в якому ми зараз. Розум треба контролювати. Тож я сказала:

— Ідіть геть.

— Ви й далі так кажете.

— Ну коли я начальниця, то мені можна, правильно?

— Одного дня треба буде про це поговорити.

— «Дня» — знову ви за своє, — я не розплющувала очі. — І про що ж?

Мені здавалося, що я й далі насідаю на нього — але це могла бути тактична помилка.

— Про що? Та про все… Як ви потрапили в цю ситуацію, як нам допомогти вам з неї вибратися.

— Ви насправді дуже обмежена людина, ви це знаєте?

Він не звернув на це уваги. Терпіти не можу: якщо вони не знають, що робити з чимось, то вдають, ніби не почули.

— Ось Ґреґ, — сказав він, очевидно, намагаючись змінити тему. — Ваші почуття вини, неприйняття тощо…

— Ґреґ живий?

Сон був настільки реальний, що мені чомусь подумалося, що чоловік знає відповідь.

— Ґреґ? Так, із Ґреґом усе гаразд. Але ми вважали, що це не допоможе…

— Чого я мала відчувати провину? За човен я ніякої провини не відчуваю. Йому тільки й треба було, що пиво і дівчата. Для цього човен не потрібен.

— На мою думку, човен тут не головне.

— Що ви хочете цим сказати — «не головне»? Я б тут без човна не опинилася.

— Я хочу сказати, ви багато перекладаєте