Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

такі. Потім вона повільно простягає руку перед собою і хапається за ріку — зникає, наче її і не було ніколи. Течія потягнула її за собою, з космічною швидкістю набираючи оберти. Мені здається, що ця ріка довжиною у вічність, адже, як на мою думку, вічність саме й полягає в тому, що все навкруги змінюється, стає іншим, утворює нові форми, пробуджує нове життя. Вічність полягає в кінці однієї субстанції і в початку іншої. Вічність полягає в постійній зміні. Вічність потребує постійних змін — це цикл.

Я залишився сам. З часом мара почала минати — я зіткнувся з реальністю. Потроху люди кидали гроші, і не так вже це, як марилось раніше, було швидко. Я грав пісні переважно українською мовою і знаходилось немало шанувальників мого мистецтва. Люди зупинялись, прислуховувались, задоволено кивали головами і зі словами:

— За українське не шкода, — кидали мені гроші, хто скільки міг. Вони мені дуже допомагали на той час, а я їм за це був вдячний і з радістю дарував те, що мав — мою музику, музику своєї країни. За день — за моїми підрахунками — я мав близько п'ятдесяти гривень. Інколи міг заробити більше — інколи менше. Я перестав ночувати вдома. То з одними, то з іншими ходив тусити до парку, де, на відміну від Майдану, я знайшов нарешті спокій. Брав декілька літрів пива в сусідньому кіоску і йшов до парку Шевченка. Там було менше бидлоти, присутність якої останнім часом вже почала діставати, і яка тільки те й робила, що випрохувала на горіхи. Поприїжджають усілякі Васі і Петі (перепрошую, якщо назвав когось по імені. Так вже повелось, що недоумків саме так і називають. Мабуть, один з Василів у давні часи щось таке утнув, що після цього весь рід Васильський був проклятий і затаврований клеймом дурня і суцільного лоха. У мене, наприклад, є купа знайомих, котрі носять це ім’я з гордістю, і не тому що вони дурні, а тому що це їхнє ім'я, і їм начхати на те, хто які думки з цього приводу має, а потім влаштовують нікому не потрібні фестивалі.

— Куди йдемо? — питає Вася, а Петя йому відповідає:

— Куди, куди, — звісно, що на Майдан. Ми ж не знаємо більше місць, де можна втулити свого писка.

Вася з радістю погоджується, і ця гарна компанія по дорозі на славетний Майдан Незалежності чіпляє якогось Гришу. Потім кожен з них кидає по півкіла водяри на груди і вони йдуть показувати суспільству один з яскравих прикладів деградації, або, влучніше сказати, дееволюції людства.

Я теж приїхав до Києва з провінції. Я теж ходив на славетний Майдан, бо не знав, куди можна було ходити ще. Мені там деякий час навіть було цікаво, та потім я зрозумів, що існую на Майдані поруч з такими ж провінціалами як і я. Мені ж, насамперед, хотілось змінити цей периферійний колорит на щось інше — більш світське. Якщо я тягнувся до науки — мене цікавила література, музика, художня творчість — то вихідців з маленьких містечок здебільшого цікавив вміст їхніх склянок та кількість розбитих мармиз на їх бидлячому шляху. Потім Київ їх виштовхував. Вичавлював з себе, а неприємні спогади про провінційне іго залишались.

Персонажі нашої кімнати несподівано для себе прийняли рішення, в усьому бойовому складі, з Вітя включно, вирушити останній раз на Майдан, попрощатися, а потім шукати нове місце тусовки. Чи надовго? Адже нас підштовхували строки квартирного питання. Ми купили на майже останні гроші чотири пляшки бальзаму «Дев'ять сил», а потім, ухопивши наші гітари, рушили повисіти за місцем призначення. По дорозі ми випили наші пляшки і в піднесеному вже настрої приповзли на багатостраждальний, понівечений шрамами політичних революцій і хуліганських витівок «Майдан». Сісти вирішили біля Лядської брами — мене чомусь цей войовничий янгол заспокоював. Ми з Симоном почали розігруватися на гітарах і, почувши звуки музики, як мухи на… раду, до нас стали підходити люди, щоб слухати все це діло ближче. З часом людей стало, як на мій погляд, чимало. Одні сіли на сходах, інші на лавочках, а ті, кому місця не знайшлось, посідали на металевій огорожі, біля куполу «Глобуса», що стирчав з-під землі. Було дуже приємно, що в нас є слухачі. Вони інколи просили заграти щось на замовлення, за це купували пиво або щось іще і слухали, затамувавши подих. Було, дійсно, дуже приємно відчувати себе центром усього цього руху.

Підійшли два хлопці, ввічливо дослухали пісню і звернулись до нас з проханням:

— Хлопці, а чи не заграли б ви для наших дівчат? Ми в боргу не залишимося.

— Я із задоволенням, — відповів я і спитав Симкову думку: — А ти? —.

— Не проти, — відповів завжди небагатослівний Симон.

Дівчата виявились двома милими особами неформального вигляду. Якщо на одній були потріпані джинси, вигоріла футболка і не першої свіжості кеди, то і друга так само була одягнена теж в джинсу, але вже в шкіряних черевиках і камуфльованій куртці.

— Привіт, дівчата! — привітався я, посміхаючись на всі зуби.

— Привіт! — поздоровкалися вони по черзі.

— Чим можемо бути корисними в цю вечірню пору доби? — запитав я грайливо.

— Ви можете нам допомогти випити пиво, бо ми його накупили в достатній кількості, щоб споїти бичка, і самі з цим продуктом навряд чи впораємося, — відповіла особа в кедах.

— Це з радістю, — сказав я, не приховуючи посмішки. Взагалі, я був, мабуть схожий на якогось дауна, котрий сім років поспіль не бачив жіночої статі.

— Ну, тоді вперед, — мовила її подруга і скрутила кришку з дволітрової пляшки пива. Хоча й був вечір, але спека не спадала, і я приклався до холодної спітнілої пляшки, поглинаючи літній напій з жадібністю — на нас очікували ще чотири дволітрові, повні райського напою, снаряди. Я притримував гортанні звукові ефекти, які утворюються внаслідок вживання газованих рідин, а в інших випадках свідчать про те, що шлунок працює добре, і переборовши їх, звернувся до дівчаток:

— Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Тарасом. Це — Симон, — сказав я, вказуючи на Симка. Він посміхнувся і ледь помітно схилив голову на знак привітання.

— Я Олена, — м'яко відповіла короткострижена особа в кедах.

— Я Аня, — перехоплюючи інтонацію подружки, відповіла друга дівчинка.

— Мені дуже приємно, — сказав я, всівшись поруч із ними, почавши перебирати струни на своїй гітарі.

— Ну, що, Симко, здригнемося? — мовив я і штовхнув товариша в плече.

— Поїхали, — погодився Симок, і ми чи поїхали, чи то здригнулися, але музика зазвучала. Зазвучала