Читати книгу - "Як зупинити час"

його цькували собаками, а він із налитими кров’ю очима відкидав їх від свого горла. З рота в нього стікала піна, а натовп навколо волав від жорстокої радості. Той ведмідь здавався живим, лише коли захищав своє життя. Я часто згадую його і його безцільну жагу до життя. До життя, у якому все одно немає нічого, крім болю та жорстокості.

Я трохи відхилився від теми. Так ось, у свій перший день я, керуючись вказівками Роуз, прийшов туди, хоча це і не здалося мені гожим місцем. Воно розташовувалося досить далеко від шуму миловарень, хоча сморід від чинбарні помітно відчувався. Тут безцільно вешталися люди. Жінка в зеленому одязі з чорним зубом та рясно напудреним обличчям із цікавістю поглядала на мене. Вона спиралася на стіну кам’яного будинку з капелюхом кардинала на вивісці. Я швидко зрозумів, що то був один з багатьох місцевих борделів — як виявилося, найпопулярніший. Робота там не припинялася ніколи. А ще там була «Таверна королеви». Вона розташовувалася в одному з найчистіших будинків Бенксайду, попри те що її відвідувачі були чи не найбруднішими мешканцями міста.

Перед таверною та борделем була невеличка прямокутна галявина, вкрита травою, — тут я і сів.

Глибоко вдихнув. І почав грати.

Музики в ті часи не стидалися. Навіть грати музику було не соромно. Сама королева Єлизавета грала на кількох інструментах. Але грати музику привселюдно для людини високого походження було абсолютно неприйнятно. Так повелося і в Англії, і у Франції. На вулицях ніхто не грав, а для сина французького графа грати у навіть найменш смердючій частині Бенксайду було просто ганебно.

Проте я грав.

Я грав французьких пісень, яких мене навчила мама. Перехожі кидали на мене здивовані погляди, здійнявши брови. Пізніше я став трохи упевненішим у собі та перейшов на англійські пісні та балади. Навколо мене швидко зібрався натовп, із якого іноді прилітали дрібні монетки. Я бачив, що вуличні артисти іноді обходять натовп з капелюхом, аби зібрати гроші — так само, як і сьогодні, — але капелюха у мене не було, тому після кожних пари пісень я обходив народ, тримаючи в руках лівий черевик. Мені доводилося стрибати на одній нозі, і людям це подобалося не менш, ніж моя музика. Дивна то була аудиторія: веслярі, вуличні торговці, пияки, повії та театрали. Половина з них прямувала зі своїх домівок, які вони винаймали на південь звідти, а інша половина йшла з-за мосту — вони частіше кидали пенні. Мені було легше грати із заплющеними очима, мабуть, через погляди. У перший свій день я заробив досить, щоб заплатити за сливи, а до кінця тижня розрахувався за кошик.

— Не квапся, Томе Сміт, — мовила Роуз, намагаючись не посміхатися. Вона їла гарячий пиріг із кроликом, що я купив дорогою додому. — Ти і досі маєш платити за житло.

— А можна ми кожного дня їстимемо пиріг із м’ясом? — пискнула Ґрейс, обличчя якої густо вкрили крихти. — Він смачніший за сраний пастернак та тушковані овочі.

— Пастернак не може бути сраний.

— Пироги точно кращі за пастернак, — вирішив я урвати їх дискусію. — Його не побачиш на столі у королеви чи у вельможі.

— Так і ми не вельможі, — закотила очі Роуз.

Для них я був просто Том Сміт із Саффолку, і так і має лишатися надалі. А ще я все одно ніколи не стану графом і ніколи не житиму в гарному будинку зі слугами, бо мої батьки померли, і Франція тепер для мене чужина. Я був просто вуличним музикантом із Лондона, і мої зазіхання на хороше життя могли б призвести до біди.

Наступного вівторка я заплатив за житло за перші два тижні, як і обіцяв. З того дня я став повноправним мешканцем будинку та членом родини. Загалом, у мене з’явилося відчуття, наче я маю дім, і я намагався позбутися думок про майбутнє та проблеми, які на мене очікують. Співаючи натовпу, що чекає на виставу в театрі, чи споглядаючи, як щоки Роуз спалахують рожевим, перш ніж вона засміється, я уявляв, що щасливий.

Ґрейс попросила навчити її грати на лютні, і якось увечері ми почати уроки. Її долоні стрибнули на струни, наче павук. Я вмостив її пальці належним чином — уздовж довгої сторони інструмента. Вона хотіла навчитися грати «Зелені рукави»[72] і «Чудовий та веселий місяць травень»[73] — її улюблені. Я не хотів учити її першої, бо, як і більшість популярних пісень усіх часів, вона була не з тих, що їх варто знати дітям. Тоді я ще був не надто мудрований, але знав, що Леді Зелені Рукави було du jour[74] образою та означало розпусну жінку. А рукави були зелені, вочевидь, через секс у лісі. Тим не менш, Ґрейс наполягала, а я не хотів її образити відмовою лише заради того, щоб захистити її дитячу невинність. Тож ми почали уроки. Учити її було важко, бо вона поспішала поперед батька у пекло. Та ми не відступали. Грали на вулиці, бо наближалася середина літа. На мить я підвів погляд та побачив за вікном Роуз — вона спостерігала за нами і посміхалася.

Одного вечора, вже десь на початку осені, до мене у кімнату зайшла Роуз. Вона була втомлена та якась інакша… Трохи розгублена, неговірка.

— Що сталося?

— Багато чого. Не має значення.

Я відчував, що вона хоче щось мені сказати, але не говорить. Сіла до мене на ліжко та спитала, чи можу я і її навчити грати на лютні. Обіцяла знизити мені платню за житло на п’ять пенсів, якщо я навчу. Я погодився — і не стільки через платню, а тому що погодився б на будь-що, що примусило б її посидіти подовше у мене на ліжку.

У неї була іще одна родимка, між великим пальцем та вказівним. Така сама, як дві у неї на щоці. На руках залишились плями від вишень. Схотілося взяти її за руку. Господи, які ж дитячі бажання! Мабуть, мозок у мене тоді був за віком такий самий, як і моє обличчя.

— У тебе чудова лютня. Я такої гарної ще ніколи не бачила. Стільки прикрас… — зауважила вона.

— Мамі подарували її… друг. Дивись, отут, — я вказав на майстерно вирізаний резонаторний отвір під струнами, — це називається троянда.

— Але ж там нічого немає, окрім повітря! — зазирнула вона всередину.

— Так це ж найголовніше, — розсміявся я.

Я одразу навчив її грати перебором на двох струнах, і вона почала награвати його дедалі швидше —