Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Кипучі рідини відганяли смертельний холод, що проникав згори, й утворювали на морському дні острови тепла. Такі родючі оази, що в достатку пропонували їжу й енергію, відкрили дослідники земних океанів у два­дцятому столітті. Тут вони мали набагато більший масштаб і налічували набагато більше різновидів.

Тендітні, павукасті істоти, що здавалися аналогами рослин, процвітали в «тропічних» зонах найближче до джерела тепла. Між ними повзали химерні слимаки й черви, деякі харчувалися рослинами, а інші отримували їжу просто з насичених мінералами вод навколо. На більших відстанях від підводних джерел тепла, нав­коло яких грілися всі ці істоти, були вже витриваліші, міцніші організми, чимось схожі на крабів чи павуків.

Армії біологів могли б провести всі свої життя, вивчаючи одну маленьку оазу. На відміну від земних морів палеозою, європіанська безодня не була стабільним середовищем, тож еволюція йшла вперед з дивовижною швидкістю, видаючи незліченні фантастичні форми. І кожна перебувала під дією відкладеного на невизначений термін смертного вироку — рано чи пізно кожен фонтан життя слабнув і затихав, коли сили, що живили його, знаходили собі інші місця виходу. По всьому морському дну Європи траплялися докази цих трагедій — незліченні округлі зони, всипані скеле­тами і обліпленими мінеральним осадом рештками мертвих створінь, де цілі розділи еволюції видалялися з книги життя. Від деяких з них лишалися на згадку лиш порожні мушлі, схожі на скручені в спіраль сурми, більші за дорослу людину. А ще були молюски різноманітних форм — двостулкові й навіть тристулкові, а також закам’янілі спіральні візерунки багато метрів завширшки — точнісінько як прекрасні амоніти, що так таємниче зникли наприкінці крейдового періоду з земних океанів.

Серед найбільших чудес європіанської безодні були річки розжареної лави, що витікали з кальдер підводних вулканів. Тиск на тих глибинах був такий високий, що вода в контакті з розпеченою до червоного магмою не могла перетворитися в пару, тож дві рідини співісну­вали в нелегкому перемир’ї.

Там, на іншому світі й з чужинськими акторами, історія Єгипту розігралася задовго до появи людини. Подібно до Ніла, що ніс життя вузенькій смужці пустелі, ця річка оживила європіанську глибину теплом. Уздовж її берегів, у смузі завширшки не більш як кілька кілометрів, розвивався, розквітав і згасав один вид за іншим. І деякі залишили тривкі пам’ятки.

Часто їх було нелегко відрізнити від природних утворень навколо термальних викидів, і хоч вони явно за­вдя­чували існуванням не одній лише хімії, будь-кому було б важко вирішити, чи вони продукт інстинкту, а чи розуму. На Землі терміти зводили будівлі, майже такі ж разючі, як і будь-які з тих, що траплялися в єдиному просторому океані, що огортав цей замерзлий світ.

Уздовж вузької родючої смуги серед глибоких пустель могли постати й занепасти цілі культури або й цивілізації, могли маршувати — або плавати — армії під командуванням європіанських Тамерланів та Наполеонів. А решта світу ніколи б про це не дізналася, бо їхні оази були ізольовані одна від одної, як самі планети. Істоти, що ніжилися в теплі від лавових річок і годувалися навколо виходів гарячих джерел, не могли перетнути недружню пустку між самотніми островами. Якби вони колись породили істориків і філософів, кожна культура була б переконана, що вона у Всесвіті сама.

Але навіть простір між оазами не був геть позбавлений життя. Там траплялися стійкіші істоти, що кидали виклик суворості середовища. Деякі з них були європіанськими аналогами риб — обтічні торпеди, рухомі вертикальними хвостами, керовані плавцями вздовж тіла. Їхня подібність до більшості успішних жителів земних океанів неминуча; перед лицем таких самих інженерних проблем еволюція мусить видавати дуже схожі рішення. Про це свідчать дельфін і акула — зовні майже ідентичні, але належать до широко рознесених одна від одної гілок дерева життя.

Однак була й одна дуже очевидна відмінність між рибами європіанських морів і земних океанів — у тутешніх не було зябер, бо з води навколо них неможливо було видобути ані дрібки кисню. Подібно до істот, що живуть навколо геотермальних викидів самої Землі, їхній метаболізм був заснований на сполуках сірки, якої у вулканічному середовищі вдосталь.

І мало хто мав очі. За винятком іскристого сяйва викидів лави й нерегулярних спалахів біолюмінес­ценції від тих істот, що шукали пару, або тих, що приманювали здобич, то був світ густої темряви.

А крім того — приречений. Не тільки тому, що його джерела енергії були спорадичні й постійно пересувалися, а й тому, що припливні сили поступово їх ослаб­лювали. Навіть якби в європіанців розвинувся справжній розум, вони жили в пастці між вогнем і кригою.

Від загибелі під час остаточного замерзання маленького супутника їх могло врятувати тільки чудо.

І Люцифер таке чудо сотворив.

Розділ 26. Цяньвілл

Заходячи на посадку над берегом на спокійній швидкості, сто кілометрів на годину, Пул задумався, чи ніщо не може втрутитися в останню мить. Але нічого несприятливого не сталося, навіть коли він повільно пролетів уздовж чорного й непривітного боку Великої стіни.

Європський Моноліт неминуче дістав цю назву, бо, на відміну від своїх молодших братів на Землі й Місяці, лежав горизонтально й мав більш як двадцять кілометрів завдовжки. Хоч об’ємом він був буквально в мільярди разів більший за МАТ-0 і МАТ-1, його пропорції лишалися точнісінько ті самі — загадкове співвідношення 1:4:9, що надихнуло стільки нумерологічних нісенітниць за минулі віки.

А що вертикальна сторона була майже десять кілометрів заввишки, одна правдоподібна теорія полягала в тому, що він служив вітроломом, захищаючи Цяньвілл від ревучих штормів, які періодично лютували в Галілейському морі. Тепер, коли клімат стабілізувався, вони траплялися рідше, але тисячу років тому стали б суворою демотивацією для будь-якої форми життя, що вийшла б з океану.

Хоч Пул був твердо намірився відвідати Моноліт Тихо — і досі надзвичайно таємний — на той час, коли відлітав до Юпітера, він так і не знайшов для цього часу — а його олдувайського близнюка земна сила тяжіння зробила для нього недоступним. Але він так часто бачив їхні зображення, що знав їх набагато ліпше за власні п’ять пальців, як говориться у приказці (і скільки людей, часто думав він, насправді впізнали б свої п’ять пальців?). Окрім неймовірної різниці в розмірі, не було абсолютно жодного способу відрізнити Велику стіну від МАТ-1 і МАТ-0 — або, коли вже про те мова, від Моноліту «Старший брат», з яким зустрілися «Діскавері» й «Леонов» на орбіті Юпітера.

Згідно з певними теоріями, можливо, надто навіженими, щоб бути правдою, існував тільки один первісний Моноліт, а всі решта — незалежно від розмірів — були тільки його проєкціями або зображеннями. Пул пригадав ці ідеї, коли помітив незаплямовану й незабруднену стінку ебенової Великої стіни, що височіла поруч. Безперечно, після стількох століть у такому непривітному середовищі вона мала набути брудних ділянок! Але Моноліт виглядав таким без­доганно чистим, ніби кожен квадратний сантиметр його поверхні натирала ціла армія очисників вікон.

Тоді Пул пригадав, що, хоч кожен, хто приходив дивитися на МАТ-1 і МАТ-0, відчував непереборну потребу торкнутися їхніх на вигляд незайманих боків, нікому не вдалося цього зробити. Пальці, алмазні свердла, лазерні ножі — усі ковзали поверхнею Моноліту, ніби той був укритий непроникною плівкою. Або ніби — і це була інша популярна