Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

Сонце вже піднялося над обрієм і почало припікати. Хоча обоє молодих людей вперше потрапили під гарматний обстріл, заспокоїлися вони швидко — ще якось не усвідомили, що справді були на волосину від загибелі. По черзі стоячи за штурвалом, вони поснідали в'яленою рибою та хлібом, запивши теплуватою вже водою з баклаг. За цим сніданком роздивилися, хто у що вбрався для першого у їх житті закордонного вояжу. Нод під цивільний одяг узув армійські берци, а Рамир був у куртці та широких, вочевидь, пошитих удома штанях з незліченною кількістю нашитих на них кишень. З однієї з них хлопець витяг металеву фляжку з полинівкою, і вони зробили по два ковтки.

Світ засяяв яскравішими барвами — чи то від гомеопатичної дози полинівки, чи, швидше, від усвідомлення того, що вони уникли смертельної небезпеки. Зграя дельфінів, що промайнула повз правий борт, здавалося, перейняла їх настрій, весело вистрибуючи з води. Один навіть на мить став на хвіст, демонструючи себе у всій триметровій граційності. Полинівка нагадала Нодові нещодавній випадок, і він, аби трохи розважити Рамира, розповів, як спекався нишпорок-однокурсників у борделі. Та особливо капітана розвеселив дотеп у пабі, коли намовлений бармен наливав Нодові під шинквасом чистісіньку воду, а Пренові із Ларом — міцнющу і прозору, мов роса, полинівку.

Тікаючи від обстрілу, баркас добряче відхилився на південь від наміченого курсу, а рятівна Горіхова течія повертала північніше. Тепер, щоб вийти до Гирлону, вони мусили робити значний гак у нейтральних водах, та ще й малим ходом. З малодосвідченого у навігації Нода було мало користі за штурвалом, бо тримати курс доводилося у відкритому морі, а суденце було пошкоджене. Тому Рамир, відчуваючи справжню капітанську відповідальність, повністю взяв управління на себе.

Нод тим часом вирішив перевірити стан свого цінного багажу. Виявилося, що армійську торбу пробито. Розгорнувши її, юнак побачив, що уламок снаряду стирчить з водонепроникного брезентового пакунка — зрикошетив і застряг у пачці облігацій. Добре, що хоч не підпалив цінних паперів та не пошкодив інших речей. Проштрикнутий томик фантастичного роману додатково не постраждав. Відклавши його, колишній курсант повернув брезентовий пакунок у речмішку так, щоб затулити неушкодженим боком дірку, та ретельно зав'язав його знову. Розгорнувши книжку, узявся читати її вголос з того місця, де зупинився попереднього разу. Став ближче до «капітана», щоб той і собі довідався про історію втікача з гірського аулу — як-ніяк, вони теж втікачі.

Берег озера, на якому опинився Марко, похило спускався до нерухомої поверхні води. Хлопця вразило, що небо було темно-синє, а вода, немов всотавши ту синь, так само була ніколи не баченого ним темно-синього кольору. Сонце затуляла самотня, але велика сліпучо-біла кучерява хмара. На вітер не було навіть натяку, а повітря видавалося щільнішим — щоб його вдихнути, доводилося робити відчутне, особливо попервах, зусилля. Виглядало так, наче зараз лише обідня пора, тоді як за розрахунками хлопця вже мав надійти вечір, бо шлях сюди від рідного аулу тривав годин із десять.

Протилежний берег являв собою високі сірі й червонясті скелі, які прямовисно опускалися у воду. Недосвідчений у мандрах Марко, чомусь був певен, що легко дістанеться омріяного узбережжя, тому не брав із собою їжі, сподіваючись підживитися рибою з гірського потоку або ягодами. Зараз він дуже картав себе за це, тож пішов уздовж берега, видивляючись на мілинах якусь необачну форель, щоб у неї можна було поцілити каменем, як вони з товаришами робили на струмках біля аулу. Озеро виявилося чималим. Риба траплялася, але, як на гріх, була дуже обачною — тікала на глибину від самої лише його тіні. Берег почав підійматися. Зрештою мандрівник опинився на узвишші. Звідти було видно майже всю водойму, окрім віддаленої затоки, над якою курився наче підсвічений зсередини м'яким помаранчевим світлом туман. У небі з'явилося сонце, але чомусь з фіолетовим відблиском. Такого Марко ніколи не бачив.

З туману вийшов вітрильний човен. У цілковитому безвітрі. Хлопець з усієї сили замахав руками, підстрибуючи на верхівці пагорба, щоб привернути увагу тих, хто міг бути під вітрилами. Його, вочевидь, помітили — човен змінив курс і рушив у напрямку подорожнього. Марко спустився з пагорба до води і видерся на невелику скелю, яка, немов пірс, врізалася у воду метрів на тридцять. Вітрильник, описавши плавне коло, підійшов до тієї скелі і вперся носом у берег. Юнак раніше бачив судна лише на малюнках — у їх гірському аулі жодних плавзасобів не було. Через те він не дуже здивувався, що вітрило являло собою увігнуту широку тверду пластину, схожу на непрозоре скло. За вітрилом не було видно корми — там лише вгадувався якийсь рух. Раптом з палуби у воду шубовснула якась чимала темно-руда тварина. Спочатку хлопцеві здалося, що то ведмедик, та коли тварина випірнула, він побачив над водою широку собачу морду з висолопленим рожевим язиком і чималими зубами. За мить собака, видряпавшись кам'янистим берегом під скелю, обтрусився і одразу зайшовся голосним гавкотом. Юнак відступив від краю скелі, намагаючись зрозуміти, чи зможе цей здоровецький пес дістатися до нього.

— Сидіти, Гавер! — пролунала команда, подана молодим чоловічим голосом. — Сидіти. Та ти не бійся, — це вже, мабуть, до Марка.

На носі вітрильника з'явився усміхнений парубок років двадцяти з примруженими світлими очима. Його голова була геть поголена, а з маківки майже до лівого плеча спадало пасмо темно-русявого волосся. Таку зачіску Маркові довелося бачити вперше. Проте вбрання парубка здивувало його ще більше: картата сорочка, сині потерті штани з широким білим паском та біло-сині мешти, що звалися, як згодом пояснили Маркові, кросівками. Парубок зіскочив з облавку на прибережний валун і, перестрибуючи з каменя на камінь, миттю опинився поряд із подорожнім. Попри різницю у віці, вони виявився майже однакового зросту.

— Ти звідки тут узявся? — питання пролунало так, ніби Марко, щонайменше, вдерся до чужої саклі.

— Прийшов, — знизав плечима той.

— Отак просто сюди прийшов? — парубок з подивом дивився на Марка.

— Зазвичай ходять ногами. Так і я прийшов, — спробував пожартувати хлопець, аби приховати свій острах. — А ти хто?

— Мене звуть Ільком...

— Як?..

— Ілько, — знизав плечима парубок. — Колись один гідний чоловік назвав мене Іліас, але те імення не прижилося. А тебе як називати?

— Марком.

— Ти ба! Наші імена звучать подібно! Ти, Марку, не бійся, в нас тобі нічого не заподіють.

— Та чого б я оце боявся? А у вас — це