Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Іра володіла інформацією та вміла нею скористатися.

Чай із молоком, який я зі здивуванням пив уперше, і якісь тістечка розслабили і дозволили нормально говорити. Майже як одноліткам. Майже як на побаченні. Так було, поки Іра грайливо не запитала:

— Невже у тебе немає ніяких запитань?

— Про фонд?

— І про фонд теж.

Секунда вагань.

— Чому я? Для чого я фонду?

— Нам потрібен ти. Ми давно шукали ініціативного та авантюрного...

— Ох, себто там... Себто ти в курсі? — тільки і видихнув я.

— Так, — розсміялась Іра, — нам усім дуже сподобався твій стартап. Юхим Євгенович усе казав: «Ох і хватка в цього молодика», — підсміювалась Іра.

— Вже давно є ідея розширювати Семінар.

— Розширювати?

— Так. Понизити трохи вікову планку. Зробити Семінари для молоді. Скажімо, від 20 років. Щоби вони відчули цінності відкритого діалогу на собі.

— А я тут до чого?

— Ну, Вікторе, спершу попрацюєш офісним щуром, і якщо нормально проявиш себе, то спробуєш підняти молодіжний напрямок «Астри».

— Ого, — видихнув я.

Попереду, в майбутньому, замайоріла чимала морквина. Іра затягувала мене до структури фонду і малювала райдужні перспективи.

Я зробив ковток чаю.

— Не бійся, ми будемо поруч. Ми допоможемо.

— Я не боюсь. А от чи не страшно вам?

— Нам? Чому має бути страшно?

— Іро, давай говорити прямо, як колеги.

— Добре, та я все одно не розумію, — Іра намагалася грати невинність, такого повороту не було прописано в її сценарії.

— Вдаю, що вірю тобі, — вона напружилася, дружнє кавування явно переростало у щось більше, що могло принести самі лишень проблеми, — чи не страшно вам це все робити?

— Робити що?

— Форматувати свідомість. Ви берете ключових гравців покоління, один я там був білою вороною, незрозуміло для чого. Ви берете діячів, які визначатимуть долю України, і промиваєте їм мізки. Ліпите нові особистості. Тих, хто вигідний і потрібний вам. Вас ніяк не обходить, що з ними буде, коли вони повертаються з Семінару додому. Як намагаються вписатися в рамки повсякдення. Ми були там і відчували, як змінюємося щодня. Як сняться зовсім інші сни, як у свідомості лунають чужі голоси. Повне безумство. І ти тепер кажеш, що тобі не страшно? Я пройшов Семінар, але так і не зрозумів, чи добре це чи кепсько — те, що ви з нами зробили.

Іра мовчала, формулювала, добирала слова. Вже зараз я розумію, що вона хотіла мені допомогти хоча б у чомусь розібратися. Але вона мала бути обережною. І говорити так, щоб я зрозумів.

— Так, ми форматуємо свідомість. Так, ми змінюємо людей.

— Я так і знав! — наївно вигукнув я, і кілька сусідніх столиків зиркнули на нас.

— Але ми робимо добро.

— Добро? Ти хочеш сказати, що це добро? Нам сім ночей снилися мерці й жахи.

Вона добирала слова.

— Зрозумій, ми під’єднуємо вас до своєрідного енергетичного каналу. До чистого знання. За це потрібна певна плата, — Іра й так сказала багато, закусила губу.

— Від твоїх пояснень я ще більше заплутуюсь.

— Поки що спробуй зрозуміти найважливіше — ми робимо добро. Так, ми форматуємо мозок, прошиваємо його ліберально-демократичним софтом.

— Оу.

— Так, — посмішка Іри була стомленою. — Ми готуємо лідерів нового покоління. Якщо хочеш, робимо версію 2.0. Без рабських замашок. Без холуйських приколів. Ми програмуємо у свідомості ідеї справді чинних конституцій, справедливих судів, ринкової конкуренції та інших суспільних благ. Ми робимо добро, ми створюємо нову українську еліту.

— На гроші, що належать глобальному фонду? І цінності ваші, мабуть, теж глобальні?

— А що в цьому поганого? — перепитує Іра. — Якщо глобальні цінності збігаються з правильними цінностями і благами, то чому ми повинні відмовлятися від них?

— Твоя правда.

— За цей час на наших семінарах уже було близько 200 лідерів різних сфер. Вони організовуються між собою, починають якісь свої локальні проекти та історії. Хіба це погано?

Ще один ковток чаю. Я розумів, що своїми необережними питаннями міг втратити і роботу, й Іру. Яких у мене, щоправда, ще не було. Але зупинитися не міг.

— Це я розумію. Але чи розумієте ви, що знищуєте їхні попереднє життя і всю систему уявлень...

— Ми... — Іра хотіла мене перебити.

— Ні, дозволь мені закінчити. Ваші тексти забирають у людей відчуття твердого ґрунту. Читаєш це і розумієш — усе вигадка, все ілюзія. Немає цінностей, що нас об’єднують. Не вбий, не вкради вже не мають значення. Немає ні кордонів, ні приватної власності, ні часу. Немає нічого, крім суспільного договору. Того, як хтось ще до нової ери вирішив, що буде саме так, — сусідні столики відверто витріщалися на нас. — Просто відкривається якась прірва непевностей і сумнівів. Все, що ти знав, — лайно. Все, чим ти жив, — лайно. Затишний світ ілюзій руйнується. Ніщо не має значення.

Я замовк. Іра почекала секунду-дві.

— У тебе все? Я розумію, що ти хочеш сказати. Ми всі через це проходили. Але спробуй зрозуміти і ти — ми не забираємо нічого, ми просто пробуджуємо вас і кажемо: «Дивіться, ось так усе є!» Немає нічого, крім того, про що ми можемо домовитись. Якщо існують тільки старі догми та ілюзії, то чому ми не можемо створити нові? Розуміючи правила гри, ти можеш досягти рекордів.

— Гаразд. Але ж ви буквально розрізаєте тіло і свідомість.

— Ти про що? — перепитала Іра.

— Як про що? Про малюнки на стінах у каплиці терновців.

— Модераторам туди вхід заборонений.

— То, може, тобі цікаво дізнатися, що стіни каплиці дихають, стікають кров’ю, і кожний їхній сантиметр укрито малюнками з зображенням тортур. Терновці поїдають мозок, знищують і маринують душі. Якщо це плата за ваші знання, то я не хочу. Красно дякую.

Замість того, щоби покрутити пальцем коло скроні, Іра механічно відповіла:

— Низький ранг доступу.

— Що? Який ранг? Про що ти?

Іра спантеличена. Секунду-дві намагається зрозуміти, де вона. Вже зараз я розумію, що свідомість заблокувала її, наче система, яку треба вирубити, поки її не хакнули і не витягли потрібну інформацію.

— Мені вже час, дякую за зустріч. Тобі зателефонують, — Іра швидко вийшла з-за столу.

І ми більше ніколи не поверталися до цієї розмови.

10

Часу лишається дедалі менше. Світанок уже близько, а це означає, що мій кінець теж наближається.