Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

— Дуже перепрошую, але за вами вже приїхали.

Ніна у два ковтки допила каву:

— Добре, дякую. Ну, то як? Ти зі мною?

— А хіба в мене є вибір? — перепитав я. — З такого похмілу я не знайду дороги за територію комплексу, не те що до Львова.

— Гаразд, я за речами. Буду за п’ять хвилин.

Офіціянт прибирав зі столу.

— Скажіть, а Ірина з Дмитром іще не спускалися до сніданку?

— Ні, вони ще у себе в номерах. Зазвичай вони довго сплять у неділю, — приязно відповів офіціант. — Щось їм переказати?

— Ні-ні, просто хотів подякувати за все. І попрощатись.

***

Нінин чоловік був типовим дрібним чиновником, яких я згодом перебачив чимало. Слова та емоції він дозував, ніби хотів окремої доплати або подяки за кожне сказане слово.

Ми з Ніною теж намагалися особливо не говорити між собою. Я відчував, як ревнощі охоплюють її чоловіка. Як він стискає ручку коробки передач. Він почувався зайвим, не таким, як ми.

Вже прощаючись, ми з Ніною обійнялися. Він лишився сидіти в машині.

— Ти великий молодець, — сказала вона мені, замріяний погляд робив прощання особливим, ніби вона була старшою панною, яка дякувала молодому коханцеві. Щоправда, дякувала вона не за оргазм, а за катарсис. — Не знаю, дякувати тобі чи «Астрі». Я просто хотіла сказати, класно, що це з нами всіма відбулося. Я дякую тобі за виставу.

Я хотів щось сказати.

— Стоп. Не перебивай мене. Я це мала сказати ще за сніданком. Дякую тобі за виставу і за те, що дозволив прожити чуже життя. І чужу смерть. Ти показав, що все може бути інакше.

Чоловік роздратовано натиснув на клаксон.

— От бовдур, — з милою посмішкою сказала Ніна. — Дякую, що в мене є ще інша я. Краща за мене.

Вона ще раз посміхнулась:

— Ну, все. Я побігла. Бувай!

Я став надто сентиментальним — сльози подяки виступили на очах. І мені забракло слів пояснити контролерам у трамваї, що повз від метро Чернігівська, чому в мене немає квитка і чому я плачу. Вдячний за прості слова, що знову повертали мене до життя. Відкривали нового мене.

***

Минуло кілька днів. Енергія пульсувала в мені й шукала виходу. Одначе все якось не клеїлось. Все починалося знову — провал авантюри з курсами, порносайти, соцмережі, нобеліати, сайти новин і короткі телефонні розмови з мамою. Ніби нічого й не було. Ти змінився, але світ цього не помітив і залишився таким, яким був, — звичним, буденним. Ніяким.

Так було, поки не подзвонила Іра.

Запропонувала зустрітись.

— Є розмова.

Я дуже за тобою скучив — хотілося крикнути в слухавку.

— Є пропозиція.

Я люблю тебе і хочу бути з тобою — мерехтіло в свідомості.

— Алло, Вікторе? Ти тут?

— Так-так, слухаю.

— Є пропозиція. Чи не хотів би ти попрацювати у фонді «Астра-Україна»? Що скажеш?

— Звісно! — не вагаючись, видихнув я.

Часом ланка подій може привести тебе до початку нового життя.

Але ніхто не скаже тобі, що вона ж веде і до твого кінця.

До загибелі всіх, кого ти любиш.

Частина II. Ad Astra

11

Нас зарили в землю. Тільки голови стирчать, як вухаті качани капусти. Ми спецагенти. У роті в кожного граната. З наших голів стирчать кущі й трава — чи то наше маскування, чи то ми так давно зариті в землю, що з нас почала рости зелень.

Ми бачимо одне одного. Відчуваємо присутність своїх. Іра десь зовсім поруч, і я знаю, що саме цієї миті дратівлива крапля поту сповзає щокою. Вона хоче її змахнути, але боїться поворухнутися. Але не має рук.

Ми готові віддати життя за ідею. Таке наше призначення.

З’являється колона ворогів. Танки, мотоцикли, піхота. Вони ледь переставляють ноги. Чи то зморені спекою. Чи їхні вже мертві ноги не носять мертвих тіл.

Вони заходять глибше. Ми серед них. Очима переморгуємось, як азбукою Морзе:

— Ще трохи.

— Зрозумів.

— Іро, ти починаєш.

— Ясно.

— Ні, починаємо одночасно.

— Так, Юрасю, пам’ятаємо.

Зчитуємо думки одне одного.

Іра дивиться на мене. Ми прощаємось.

Але раптом я розумію, що не пам’ятаю, за яку ідею ми боролися. І хто наш ворог? Хто наш проводир? Я готовий віддати своє життя, але хоч би знати, за що.

Хочу розірвати ілюзію.

Хочу зупинити все, закричати, скасувати операцію. Але граната виявляється дистанційною. І наші голови вибухають, як перестиглі фрукти.

Вовчик дивиться на нас і посміхається пошматованим ротом: «Бачиш, про що я казав? Долі не змінити».

***

Прокидаюсь. Іра спокійно спить поруч, привідкривши рота. Певно, гайморит знову забетонував носа.

За вікном ранній світанок теплого жовтня 2013-го. Жах, який мені щойно наснився, — поворотний момент. Образи, які змусили мене діяти. Жити так далі вже неможливо.

Перші промені. Здається, Іра посміхається своїм снам.

Дивлюся на неї та повертаюся думками до нашого першого побачення. Рівно за тиждень після закінчення Семінару.

***

Ми зустрілися в ботанічному саду біля Універу. Мені не хотілося ні кави, ні офіційно-ділового етикету. Весняний ботсад був правильним місцем.

— Ну то як, приймаєш пропозицію?

— А в мене є вибір? — перепитую з усміхом.

— Звісно, вибір є. Він є завжди, — Іра, звісно, брехала. Перед розмовою вона проглядала мою справу і чудово розуміла, що вибору в мене немає: або сподівання на чергову авантюру і зависання в YouTube, або ж спроба нормальної кар’єри.

— Тоді його немає, — кажу я, сам не до кінця розуміючи, що хотів цим сказати. Почуваюся недолугим підлітком поруч із красунею-старшокласницею, від чого втрачаю рештки здорового глузду.

— Себто, ти погоджуєшся?

— Так-так, звісно, — відповідаю я, усвідомлюючи, що не виказав достатнього ентузіазму і захвату.

— От і чудово, — посміхається Іра, простягає долоню, — вітаю, колего!

Сміємося.

— Може, по морозиву? — запитую з надією.

Мить вагання.

— Щоправда, якщо у правилах записано, що між колегами фонду не може бути нічого...

— А в нас уже щось є? — відразу перепитує Іра, пускаючи бісики.

— Тобто я хотів сказати...

— Годі тобі, я жартую, — перебиває Іра. — Взагалі-то у правилах записано, що не може бути додаткового контакту між модераторами та учасниками Семінару...

Все втрачено.

—... але нічого не сказано про контакти між колегами, — закінчує вона.

Посміхаюсь, як дурень.

— Тільки пригощаю я. Від імені фонду, так би мовити, — попереджає Іра.