read-books.club » Сучасна проза » Прогулянка пропащих, Томас Сандоз 📚 - Українською

Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прогулянка пропащих" автора Томас Сандоз. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 34
Перейти на сторінку:
якось виправити те, що накоїв той мерзотник-пристосуванець. Колективний меседж не матиме жодного сенсу. Скоро я зв’яжуся зі своїми постійними кореспондентами, щоб заспокоїти їх. Доктор Гудлак нікого не зрадить.

У кінці дороги проглядають певні ознаки життя. Ми махаємо руками, щоб привернути до себе увагу. Безуспішно. Гун підбирає кілька камінців на узбіччі і кидає їх, задихаючись, як естонська метальниця списів. Ініціатива приречена на поразку, адже ми в багатьох сотнях метрів від цілі. А я повертаюсь до Б’єро саме в той момент, коли він збирається з силами, щоб перестрибнути через бар’єр безпеки. В якусь мить мені здається, ніби я бачу елегантного парапланериста. Проте він падає на траву.

Юлія тепер уже мовчить. Така балакуча, зараз вона тримає рот закритим, ніби її губи заліплено жувальною гумкою контактного клею. Б’єро на мить підводиться, хитається по схилу і знову падає вперед. Він іще ніколи так добре не імітував золоте яблуко. Потім я бачу, що він лазить по землі, шукаючи ті камінці, якими кидався Гун.

— Не треба кидати не ті камінці, — тихо каже він.

Силует в полі перериває свою роботу і починає підніматися до нас із граблями на плечі. З наближенням це виявляється стара жінка із суворим рубаним обличчям. На ній нейлонова блуза і довга широка спідниця. Навіть якщо вона сховає свій зоб під хусткою, її нізащо не візьмуть на роль якоїсь милої матінки.

Монтаньярка підходить до Б’єро, який саме впав на землю, і його голова за п’ять сантиметрів до колючих будяків. Вона наказує йому підвестися й веде його за собою до дороги. От у кого надмір енергії.

— О, дякую, — каже Юлія із солодкавою приязню.

— У нього проблеми?

Вона обертається до нас і махає граблями. Я відступаю і беруся за свої милиці, щоб також озброїтись. Шкільний лікар рідко заїздить до Кастеля, тож я міг пропустити останнє щеплення проти правця.

— Це жито, — каже стара, вказуючи на пагорб. — Покоління виживали на цьому.. Це чудово. Тса, банда паразитів.

Юлія, не така балакуча, як у «Ті-Тайм», проте запитує її, чи нема тут когось із машиною, хто міг би нам зарадити. Ми чекаємо. Монтаньярка дивиться на нас, Юлія зітхає.

— Лишайтеся тут.

Нам не зоставалося нічого, крім як насолоджуватись краєвидом. Ми сідаємо на наші місця на стінці. У Юлії, як виявилось, більше нема цигарок. Поліна поринула у свої думки, Б’єро став давати імена хмарам. Якби Гун був бодай якось долучений до культури, він би запустив Ich tanze mit dir in den Himmel hinein.

А мені варто поміркувати про правду, єдине, що може протистояти тій сліпоті, яка змусила мене повірити, ніби я можу бути кимось іншим.

Минула тривала чверть години, коли нездорові вибухи подвійного двигуна змусили нас обернути голови. Небо порожнє. Дорога так само. Шум видавав реліктовий транспорт, який ішов на нас через поле. Це якесь поєднання трактора з ручним управлінням і дорожнього мосту на одному стрижні. Я в курсі, що існують колекціонери цих неймовірних гібридів, які є втіленням альпійського генію, але вперше маю щастя бачити таке зблизька.

Стара сміливо жене свою машину, яка впевнено долає нерівності поверхні. Вона виїздить на асфальт, переїжджаючи широку канаву (на якусь мить мені здається, що ця машина розколеться навпіл), і зупиняється перед нами. Її руки стискають гальмівні підойми, бо, очевидно, нема інших способів знерухоміти агрегат, крім як зупинити мотор. Рухом підборіддя водійка пропонує нам поквапливо займати задні місця. Інакше кажучи, набиватися в непристосовану для цього платформу 1,5 на 3 метри. Юлія так і робить. Вона не менше за мене хоче змінити платівку. Вона починає з того, що втягає ходунок, який займає багато місця. Гун залазить сам, а потім допомагає Поліні. Потім він енергійно тягне мене спочатку за комір куртки, потім вдається до допомоги штучної руки. Мої милиці, які я тримаю якнайміцніше, перехрещуються, як китайські палички в руках неофіта. Залишається Б’єро, руки в кишенях. Стара ледь послаблює гальма, і трактор просувається на метр вперед. Б’єро розуміє меседж і підноситься вгору, як власник якогось-там поясу вищої ліги.

Гун не хоче сідати. Він розводить ноги, щоб втримати рівновагу, і, простягаючи руки, розігрує для нас сцену на носі «Титаніка». Юлія, насміхаючись з його романтизму, тягне його за штани. Гун хитається і падає усією своєю масою. Трактор їде зигзагами, але стара тримає курс.

Я зі свого боку намагаюся привернути увагу Юлії, жестикулюючи, немов транспортний агент в аеропорту. Вона довго не реагує. Вона з останніх сил підповзає до водійки і плескає її по плечу.

— Нам треба туди! Туди, в долину!

Вона розрізає повітря рукою. Фермерка хитає головою.

— Я туди не поїду нізащо!

— Будь ласка! — благає Юлія.

— Тса! Тільки не я.

Стара проходить небезпечний поворот із талантом «Формули 1» в Монако. Поліна згинається вдвоє, Юлія психує, як підліток, а Гун, зачарований довжиною карданного валу, нахиляється над краєм причепа. Шкода, якщо він впаде, то стара за ним не вертатиметься.

Минає кілька хвилин, які видаються нам місяцями, і ми з’їжджаємо з ґрунтовки, щоб вибратися на кам’янисту дорогу. Трактор хитається, труситься, рипить. Ми на задній палубі не командуємо. Нас перемішують, як кульки лото. Ми маємо виявляти подвійну винахідливість, щоб за щось чіплятися і не роздряпувати долоні. Над нами кружляють хижі птахи, вирішуючи драматичне питання: хто кому дістанеться. Я збираю залишки сил. Зараз судоми не на часі.

Спочатку кілька темних плям на сіро-зеленому схилі потроху перетворюються на десяток шале. Усі вони побудовані за традиційним надійним проектом, нічого зайвого. Вбудовані балки утворюють симетричний об’єм, який підпирають чотири колони, що вивищуються над бетонною підлогою, яка колись мала стримувати гризунів, яких цікавило те, що на горищі. Каркаси, укриті сланцями, усі під одним кутом так, ніби висота місцевості не сприяє будь-яким архітектурним надмірностям.

Наближаючись до хуторів, я відзначаю, що в більшості цих помешкань не живуть — дахи продавлені, фасади похилені, рами прогнили. Загалом, це божевільне видовище. Яскрава своєрідність цього місця мала б ощасливити фотографів-аматорів, які ризикнуть приїхати сюди.

Тут нас і висаджує стара відьма. Б’єро зістрибує, тримаючи ноги разом, Юлія допомагає мені не впасти, Гун кидає мій ходунок, як метальний диск. За десять секунд мої милиці крутяться в небі, як мажоретки на параді. Тільки-но Поліна ступила на землю, як стара відпускає гальма і штовхає вперед свою жахливу машину. Ми бачимо, як вона робить велике коло в брудній траві, перекидає стійку,

1 ... 28 29 30 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прогулянка пропащих, Томас Сандоз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"