Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

дивилися з цікавістю. І він повів далі, кожним словом додаючи собі впевненості: – Судячи з почутого, до Євгена Сойки жоден із вас добре не ставиться. Тим не менше, ви були на похороні. Провели його в останню путь. Поминаєте й запросили зовсім незнайому людину у свою поважну компанію. Не думаю, що наша зустріч тут і за таких обставин – лише формальність.

– Ви маєте рацію, – погодився інженер. – Завдяки вам смерть пана Геника не вдалося списати на самогубство. Що, між іншим, влаштувало б і кримінальну поліцію, і читачів газети пана Попеляка. Хочете ясності та відвертості? Прошу дуже, у нас вільна країна, маєте на те право. Згодні, що своїм швидким звільненням із поліції завдячуєте втручанню всіма нами шанованої пані Магди?

Клим перехопив її погляд. Цікавості вже не бачив, вона стежила за розмовою з легким азартом, який виказував блиск очей.

– Я ще погано знаю місцеві закони, пане Вишневський. Проте я знаю закони. Очевидно, що моєї провини в загибелі адвоката Сойки нема. Отже, на волю я б вийшов рано чи пізно, це лише питання часу.

– Не тільки, – знову втрутився Моравський. – Кримінальна поліція могла передати вас колегам із таємної. Далі за вас могла взятися навіть військова контррозвідка. Адже ви – іноземець, приїхали з невідомою метою до Сойки з Росії…

– Я з України, – нагадав Кошовий. – Або, якщо вам так зручніше, можете вживати термін «Малоросія», офіційно прийнятий у мене на батьківщині. Тільки Росією місто Київ ніколи не було.

– Годі вам, – відмахнувся Моравський. – Ми тут говоримо не про геополітику, грім її бий! Ваша провінція є у складі Російської імперії. Тож ви, опинившись не в той час і не в тому місці, могли розглядатися нашими колегами з контррозвідки як російський шпигун. Приїхали встановити таємний контакт з особою, котру підозрюють у співпраці з російською агентурою. Втручання пані Магди від такої прикрої пригоди вас уберегло. Чи ясно я висловився, чи досить чітко? Чи вам уже зовсім розжувати?

Климові перехопило подих.

Ураз відчув себе не просто беззбройним перед ворожою навалою – принизливо голим, цілковито беззахисним. Захотілося прикрити соромні місця, зіщулитися, розвернутися бочком і незграбно бігти геть, подалі звідси. Хай вважають яким завгодно боягузом, до подібної навали Кошовий не був готовий.

Адвокат Євген Сойка – російський агент.

Не знаючи, як на це реагувати і чи потрібна реакція взагалі, Клим замовк, не маючи жодного бажання говорити про що б там не було. Це не пройшло повз увагу зібрання. Компанія перезирнулася. Магда гойднула віялом у бік редактора Попеляка, а інженер Вишневський наповнив келишки, але не припрошував, лиш пригубив свій. Радний узяв із нього приклад, інші своїх не рухали. Промокнувши губи, інженер прокашлявся:

– Пане Кошовий, усі присутні знають та розуміють те, що навряд чи аж так цікавить візника, двірника, офіціанта, крамаря, шевця, кравця, перукаря. Так само не переймаються цим личаківський батяр, злодій з Клепарова чи торговець із Краківського базару. Можливо, певні настрої всі ці та інші не згадані мною громадяни, аж до останнього волоцюги, таки відчувають. Проте не повною мірою розуміють небезпеку, котра вже давно не жевріє, не є в зародку, і яку слід сприймати досить серйозно. Пан Моравський має чимало добрих знайомих серед депутатів Галицького сейму. Тож чудово знає, які сили зараз, після російської революції, гуртуються там та впевнено піднімають голову. А пан Попеляк ледь не в кожному номері своєї газети пише колонку, де б’є на сполох. Проте щось затуляє людям очі та закладає вуха. Нехай би не чули пробі пана Януша – але ж не чують і пострілів!

– Пострілів? – перепитав Клим.

Але не тому, що не розчув. Аби не мовчати, бо далі почувся голим, безпорадним, вразливим і чужим, як ніколи. Віко смикалося сильніше, ніж звичайно.

– Саме так! – вступив Попеляк, подавшись уперед. – У Львові стріляють! Сьогодні тиждень, як оголосили вирок Січинському, засудили до страти. Адвокат подав апеляцію, і щось мені підказує: вивернутися їм удасться. Між іншим, захищати вбивцю, за деякими даними, мав ваш колега, Сойка…

– Стоп! – Кошовий перервав його, хай би як неввічливо це виглядало. – Чекайте. Про кого ми говоримо? Я справді не знаю, що відбувається тут. І до яких таких сумнівних справ виявився причетним убитий Сойка. Розкажіть, може, краще розумітиму. От хто він такий, цей Січинський?

– Вірно, панове, – слова Магди прозвучали, як зауваження. – Ми запросили нашого гостя на розмову, аби він розумів, що відбувається, від чого слід триматися якнайдалі і як варто поводитися. Тому, будь ласка, починайте від самого початку, пане Попеляк.

– Вас ніхто не залякує, – поспіхом утрутився Вишневський. – Слово честі, тільки прошу пана не ображатися, сама по собі ваша персона не є аж такою цікавою для жодного з нас. Лиш добра воля пані Магди, котрій ви після короткої зустрічі у поліції стали чимось симпатичні, звела нас усіх тут разом. Аби, коли вийде, вберегти від більшої халепи, ніж ви вже маєте.

– Ви зараз про що?

– Ви в чужому місті. Єдина людина, яку ви тут знали, вбита за загадкових обставин. Вона мала не найкращу репутацію, бо захищала бомбістів, терористів та грабіжників, котрі видають свої злочини за боротьбу за ідеї рівності та братерства й діють в ім’я об’єднання руського народу. Пан Геник останні роки обслуговував як правник переважно так званих москвофілів. Саме їхнє нинішнє представництво в Галицькому сеймі особисто я, небайдужа до політики людина, вважаю досить критичним.

– Не лише ви, – зазначив зі свого місця Моравський. – Пане Кошовий, особисто я нічого про вас не знаю. Та, повірте мені, досить добре орієнтуюся в ситуації, що склалася там, у вас, у російській провінції. Київська губернія, не гнівайтеся, така сама провінція у володіннях царя Миколи Другого, як наше Королівство Галіція і Лодомерія – східна околиця володінь цісаря Франца-Йосифа. Австрійська влада, тобто Відень, давно прагне, аби національні заворушення, котрі мають місце тут, перекинулися ближче до Києва. Нехай русини[34] колотяться краще під носом у царя Миколи. Я чудово знаю погляди цієї громади. Київ, як пишуть, має стати центром гравітації українського національного руху. Нагадую, це цитата, пане Кошовий. Тож ліпше би боролися за свої права десь-інде, у тому ж Києві. То вже не цитата, винятково моя думка. Щоб ви знали, – радний подався вперед, стишив голос, немов розкриваючи страшну таємницю, – оцей самий політичний рух на вашій Великій Україні підтримують фінансово різні організації звідси.

– Які?

– Австрійські. Та навіть польські. Не сильно афішуючи це, звісно. Здається, уряд пана Столипіна не так давно почав закручувати гайки