Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Та зараз зала, з якої ще не вивітрився цигарково-горілчаний дух та запах тушкованої капусти навпіл із пивним, зустріла порожнечею. На компанію чекав за шинквасом лише незмінний Цезар, пузатий вусань із зализаним пробором. Клим зрозумів: так наперед домовлено, всіх гультіпак порозганяли. Попри те, що ніхто не заважав, товариство влаштувалося за звичним кутнім столиком. Не питаючи нічого, Цезар поставив перед ними пляшку горілки товстого синього скла, приніс ковбасок, котрі трохи захололи, канапки з паштетом та маленькі булочки з лівером у глиняному полумиску. Потому зачинив двері зсередини й зник у приміщенні за шинквасом.

Єжи Тима взяв на себе роль господаря, розливши горілку по чарках. Шацький спробував відмовитись, згадавши – йому ж дихати на свою Естер, але злодій не зважив на те. Кошовий, навпаки, не думав опиратися. Не чекаючи припрошення, випив першим, не відчувши смаку зовсім, відкусив шматок булочки, повільно й старанно прожував. Тима відпив половину. Дивлячись на нього, те саме зробив Йозеф.

– Тепер питайте, пане ідійоте, – мовив він до Клима.

– Чому я знову у вас ідійот, пане Тимо?

Відповідь Кошовий приблизно уявляв.

– Не пішли з цим до мене.

– Я не мусив.

– А пан Шацький прибіг, коли ви його відшили.

– Та отож, – бовкнув дантист, беручи канапку. – Ви вже подаруйте мені це, пане Кошовий. Але, бачте, моя ідея залучити пана Тиму вас урятувала.

– Погоджуюсь, – кивнув Клим, знову легенько торкнувшись липкої рани на потилиці.

Тима, ніби згадавши щось, рвучко підвівся, перетнув залу і зайшов у кімнату за шинквасом. Поки ходив, Шацький, винувато глянувши на Кошового, швидко заговорив:

– Не гнівайтеся, але я не мав права відпустити вас отак. Не думав, що йдете в пастку. Хотів простежити за вами. Як кажуть, підстрахувати на випадок чого. Тому відшукав пана Тиму, я ж знаю, де його шукати. Нагадав про те, скільки ви зробили для пана Густава…

– Могли б цього не робити, – вставив Клим.

– Та міг би. Але зробив, – розвів руками Йозеф. – Щойно пан Тима дізнався, куди вас чорти понесли, негайно дав якісь розпорядження тут панові Цезарю. Потому каже: не баріться, бо передчуття погані в мене. Тобто в нього…

У цей час Тима повернувся разом із Цезарем. Пузань ніс миску з теплою водою й чисту білу шмату. Поставивши все це на край столу, він відступив, киваючи Шацькому. Той, миттю все зрозумівши, заявив:

– Та я ж лікар! Хай дантист, та яка різниця! Скидайте пальто, пане Кошовий!

Аж тепер Клим зрозумів: сидить за столом у пальті й капелюсі, тоді як Тима з Шацьким скинули убори й верхній одяг. Роздягнувшись за їхнім прикладом, покірно повернувся спиною до Йозефа, дозволивши тому нарешті промити рану, змивши з неї кров. Тепла вода, а головне – випита горілка подіяли: біль уже відчувався не так гостро.

– Що там? – поцікавився.

– Ґуля, – доповів Шацький. – Не так страшно, як могло б бути.

Тепер рану оглянув Тима, тоном знавця пояснивши:

– Хто б він не був, знає, як бити й куди. Справді міг вгилити сильніше. Лупив не рукою, напевне мав міцного бікора.[34] Мали б, пане Кошовий, останній люфт[35] у своєму житті. Дарма, що ми пхалися за вами й полювали.[36] Міг би закатрупити вас і на наших очах. Бачте, не хотів. Мав непевне задум, аби вас там же, біля трупа, злапала хатранка.[37]

– Та я розумію вже, – скривився Кошовий. – Мені цікаво, на що нападник узагалі розраховував. Невже думав, що мене, адвоката, який ось тільки витягнув Лукана з-за ґрат, можна звинуватити у його вбивстві?

– Думайте собі, як хочете, а я скажу так, – Тима повернувся на своє місце, знову налив Климові, трошки додав собі, а Шацький завбачливо прикрив свою чарку долонею. – Так ось, – повторився, – що напевне є. Той фацет, котрий викликав вас на зустріч, напевне знав – ви без вагань приїдете.

– Сам, – додав Йозеф.

– Отож, – погодився злодій. – Ми з паном Шацьким лишили нашого візника за мостом, далі йшли пішки. Досталися потрібного місця, коли там ще стояв той, хто вас привіз, й чогось чекав.

– На мене, – мовив Кошовий.

– Нехай. Ми зупинилися, принишкли, я вже хотів йти до візника й питати. Коли раптом з двору виходить хтось, кого ми не розгледіли. Темна постать, більше нічого не скажу. Каже щось вашому візникові, сідає собі та їде звідти геть.

– Але то були не ви! – встряв Шацький.

– Так, бо інакше ми б заспокоїлися. Тим більше, як сказав пан Шацький, з хати мусило вийти двоє. Довелося бігти. Передчуття не зрадили.

Знову не чекаючи припрошення, Кошовий перехилив чарку. Тепер алкоголь почав діяти, зігріваючи зсередини та розслабляючи. Біль у потилиці майже зовсім ущух. Видихнувши, ігноруючи їжу, він глянув по черзі на Тиму й Шацького, заговорив:

– Убивця заманив мене туди. Коли я приїхав, Лука був із ним усередині. І – живий. Йому перерізали горло, щойно я переступив поріг. Потім у темряві нападник пропустив мене вперед, сам підкрався ззаду, вдарив. Далі – вийшов, напевне, доплатив візникові й поїхав з ним. Хоча тому самому кортіло швидше забратися геть. Я ж справді мусив лежати так до появи поліції. Не ясно поки одне.

Кошовий замовк, переводячи подих. Скориставшись паузою, Тима підлив йому ще, і після третьої Клим нарешті заговорив жвавіше.

– Убивця поїхав звідти майже відразу перед вами. На ваших очах. Так? – співрозмовники дружно кивнули. – Поки ви привели мене до тями, поки ми всі вийшли, збігло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий кроткий час не лише повідомити поліцію про скоєний злочин, а й сама поліція встигла туди дістатися? Місцевість глуха. Навіть якщо зважити на залізничний поліційний відділок… Хоча – карета, ще й на конях…

Язик почав підступно заплітатися. Думки – так само.

– До чого ви ведете, пане Кошовий? – підштовхнув Шацький.

– Він готувався старанно. Розрахував час так, аби поліція отримала те повідомлення ще тоді, коли Лукан був живий. Поки поліціянти зберуться, він устигне дочекатися мене, перерізати горлянку хлопцеві, напасти на мене й втекти непоміченим.

– Тут треба мати розум, – визнав Тима.

– При тому, що цей чоловік – хворий. Божевільний.

– Чому? – поцікавився Шацький.

– Ми з вами чули схожий регіт у клініці на Кульпаркові. Такий сміх ні з чим більше не сплутаєш.

– Та згоден, досі мурашки бігають, – кивнув дантист. – А ви не припускаєте, пане Кошовий, що той убивця лише наслідує регіт божевільного?

– Ні. А для чого?

– Та хоч би збити вас із пантелику!

– Не думав, –