read-books.club » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

147
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 38
Перейти на сторінку:
а да­лi про­мо­ви­ла, на­че нi­чо­го мiж ни­ми й не бу­ло:

- Бери вес­ло та пра­вуй за мною. Те­пер то­бi мож­на вер­ну­тись до ку­рен­ня: вар­то­вi зник­ли, од'їха­ли од ку­ре­ня.


Мокрина сi­ла на чов­нi, вхо­пи­ла вес­ло, одiпх­ну­ла ним по­лег­лий оче­рет i по­су­ну­ла впе­ред сво­го чов­на. Ми­ко­ла поп­лив за нею. Во­ни плив­ли мiж оче­ре­та­ми, че­рез озе­ро, i Мок­ри­на не обер­ну­лась до Ми­ко­ли, не за­го­во­ри­ла з ним, не по­ди­ви­лась на йо­го. Її мiц­на ду­ша за­да­ви­ла в со­бi всi сльози, та не за­да­ви­ла сво­го без­та­лан­но­го ко­хан­ня.


Мокрина зно­ву пiз­но вер­ну­лась до­до­му, батько знов нак­рив її мок­рим ряд­ном.


- I де ти в iро­до­во­го батька во­ло­чиш­ся! - з гнi­вом крик­нув батько. - I чо­го ти ото хо­диш до бур­ла­ки?


Ходжу тим, що йо­го люб­лю. Лай­те ме­не, бий­те ме­не, а я все-та­ки йо­го лю­би­ти­му.


- Пху на тво­го дур­но­го батька, на твою дур­ну ма­тiр! - крик­нув батько, нес­по­дi­ва­но ви­ла­яв­ши са­мо­го се­бе й свою жiн­ку. - Он до те­бе во­се­ни прий­дуть ста­рос­ти. Го­туй руш­ни­ки.


- Як прий­дуть, то й на­зад пi­дуть, - ска­за­ла Мок­ри­на i пiш­ла на го­род.


Розпудженi по­лi­цiєю бур­ла­ки зно­ву збiг­лись до ку­ре­ня, знов по­ча­ли ло­вить ри­бу. По­чи­на­лась теп­ла ти­ха осiнь. Заб­род­чи­ки поп­ро­чи­ща­ли єри­ки, по­ви­ки­да­ли пi­сок i по­ча­ли ло­вить ке­фаль. По­жи­ру­вав­ши на плав­нях, ке­фаль вже по­ча­ла вер­та­тись з озе­ра в мо­ре. Заб­род­чи­ки ло­ви­ли її в єри­ках, зас­тав­ля­ючи єри­ки оче­ре­тя­ни­ми тин­ка­ми.


Робота на чис­то­му по­вiт­рi, на вольно­му мо­рi зда­лась вер­бiв­цям ба­га­то лег­шою, нiж ро­бо­та в са­хар­нях. Во­ни ста­ли здо­ров­шi, ве­се­лi­шi, про­вор­нi­шi. Де­кот­рi жо­на­тi вер­бiв­цi по­за­бу­ва­ли своїх жi­нок i че­рез де­ся­ток ро­кiв по­же­ни­лись вдру­ге, за­ро­би­ли гро­шей, по­бу­ду­ва­ли со­бi валько­ва­нi ха­ти й роз­по­ча­ли ха­зяй­ст­во. Акер­ман­щи­на по­ча­ла вкри­ва­тись ук­раїнськи­ми се­ла­ми з сад­ка­ми й ви­ног­рад­ни­ка­ми.


Два вер­бiвськi бур­ла­ки збу­ду­ва­ли ко­ло ота­мансько­го ху­то­ра двi зем­лян­ки i, по­же­нив­шись, за­ве­ли гос­по­дарст­во. По­тiм десь узяв­ся бас­са­рабський жид i пос­та­вив на го­ро­дi вiт­ряк. Над озе­ром за­чи­на­лось ук­раїнське се­ло. Вер­бiв­цi на смiх наз­ва­ли се­ло Вер­бi­воч­кою, хоч у ньому не бу­ло вер­бо­вої й гiл­ки. Ми­ко­ла вже зiб­рав гро­шей i хо­тiв i со­бi ста­вить зем­лян­ку. Йо­му так огид­ло бур­ла­ку­вать, так за­ба­жа­лось осiс­тись i осе­литься на од­но­му мiс­цi. Але в йо­го все бу­ла дум­ка вер­ну­ти­ся ко­ли-не­будь до­до­му, до жiн­ки, до доч­ки. Та дум­ка од­би­ва­ла в йо­го охо­ту за­вес­ти осе­лю в да­ле­кiй сто­ро­нi й знов пхну­ла йо­го в бур­лацт­во.


Раз во­се­ни, пе­ред са­мою пок­ро­вою, Ми­ко­ла си­дiв уве­че­рi над ли­ма­ном i од­по­чи­вав пiс­ля ро­бо­ти. Ри­бал­ки вже по­ля­га­ли спать. Ми­ко­ла взяв скрип­ку й роз­ва­жав се­бе, гра­ючи тi пiс­нi, що Ни­ми­до­ра лю­би­ла спi­вать. Йо­го дум­ки лi­та­ли да­ле­ко-да­ле­ко, по­над Вер­бiв­кою, ко­ло сво­го сад­ка, ко­ло сво­го дво­ру, ко­ло Ни­ми­до­ри. Ко­ли це по­зад йо­го щось за­ше­лес­тi­ло; вiн ог­ля­нув­ся: то бу­ла Мок­ри­на. Про­ти за­хо­ду бли­ща­ли її тем­нi очi, чер­во­нi­ло на­мис­то на шиї. Во­на сто­яла, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею й слу­ха­ла йо­го пiс­ню.


- Грай, а я пос­лу­хаю, - ти­хо про­мо­ви­ла во­на, - я вже дав­ненько стою та слу­хаю.


- Мокрино! йди до­до­му. Твiй батько бу­де сер­диться на те­бе й на ме­не. Ска­же, що я те­бе звод­жу з ро­зу­му, зби­ваю з пан­те­ли­ку.


- Про ме­не, не­хай сер­диться: за всi го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! Що ж маю ро­бить, ко­ли ти зне­хо­тя ме­не зво­диш з ро­зу­му.


- Схаменись, Мок­ри­но! Ти ду­маєш, що ти ме­не не зво­диш з ро­зу­му? Та що ж маю ро­бить, ко­ли моя та­ка до­ля.


Микола не­са­мо­хiть за­ди­вивсь на її тон­кi бро­ви, що чор­нi­ли, як шов­ко­вi шнур­ки; ми­лу­вавсь її га­ря­чим лич­ком. На йо­го дих­ну­ло знов жа­ром тих га­ря­чих уст, що бу­ли вп'яли­ся в йо­го то­дi як вiн хо­вав­ся в оче­ре­тах. Мок­ри­на ча­ру­ва­ла йо­го тим ог­нем.


- Миколо, мiй го­лу­бе си­зий! - ска­за­ла Мок­ри­на. - Чи зо­ря свi­тає на не­бi, чи сон­це грає, чи нiч вкри­ває зем­лю, - дум­ка про те­бе тлiє в моєму сер­цi. Я вно­чi сплю, i як ти ме­нi прис­ниш­ся, то ду­ша моя аж зве­се­литься й заг­рає, як лас­тiв­ка на сон­цi. Про­ки­ну­ся, те­бе не­ма, - i моє сер­це знов за­ми­рає. Я нiг­де не знай­ду со­бi по­ра­ди. Чи мi­сяць свi­тить, чи сон­це грiє, на моєму сер­деньку ту­га та пе­чаль.


- Не драж­ни ме­не, дiв­чи­но, своїм ще­бе­тан­ням; не за­па­губ­люй на­да­рем­но мо­го вi­ку, бо я й без то­го без­щас­ний.


- Миколо, за­будь свою жiн­ку! Ти нi­ко­ли вже не вер­неш­ся до­до­му; ти за неї за­бу­деш. А ко­ли ти ме­не лю­биш, то я пi­ду за то­бою хоч за синє мо­ре. Я лад­на втек­ти звiд­сi­ля з то­бою хоч i за­раз.


- Чи доб­ре ж во­но бу­де? Чи го­диться ж ме­нi крив­дить тво­го батька, ма­тiр?


- Нащо ме­нi батько й ма­ти, ко­ли я те­бе люб­лю? Очi твої ка­рi, бi­да ме­нi з ва­ми! Як я на вас гля­ну, то й пла­кать пе­рес­та­ну. На­що ж ти за­па­лив мою ду­шу ка­ри­ми очи­ма? - про­мо­ви­ла Мок­ри­на жа­лiб­но, обер­та­ючись до Ми­ко­ли i ла­ма­ючи ру­ки. - Прий­ми, мо­ре, моє грiш­не тi­ло!


Мокрина ки­ну­лась до мо­ря, не­на­че пруд­ка ко­за. Ми­ко­лу взяв жаль. Вiн по­бiг за нею на­зир­цi, вхо­пив її за ру­ку.


- Подумай, дiв­чи­но, не­по­мiр­ко­ва­на й не­роз­суд­ли­ва, що ти ро­биш?


- Раднiша б я ду­мать, та вже й ду­мок не маю; рад­нi­ша б пла­ка­ти, та вже ви­сох­ли всi мої сльози.


- Голубко Мок­ри­но! - про­мо­вив Ми­ко­ла, взяв­ши її за ру­ки. - Пот­ри­вай! Не гу­би своєї ду­шi й кра­си. Я ж нi­де не дi­нусь: бу­ду тут слу­жить. А хто знає, що да­лi бу­де, що по­тiм тра­питься з то­бою.


Мокрина нi­би знов ожи­ла. Во­на впа­ла на Ми­ко­ли­не пле­че й зап­ла­ка­ла; зап­ла­ка­ла ти­хи­ми, як лiт­ня ро­са, слiзьми.


Пiзньою до­бою Мок­ри­на вер­ну­лась на ху­тiр, за­був­ши со­ром, за­був­ши за батька й ма­тiр i за все на свi­тi. В її сер­цi на­че по­ча­ла роз­ви­ваться вес­ня­на ро­жа й спов­ни­ла всю ду­шу па­хо­ща­ми. Во­на ста­ла спо­кiй­нi­ша. Нiх­то не чув од неї нi пiс­нi, нi жар­ту, нi ве­се­ло­го сло­ва. Во­на все спо­дi­ва­лась чо­гось, ма­ла на­дiю.


Микола дов­го сто­яв над мо­рем. Хви­ля ти­хо чер­ка­лась об бе­рег i ше­лес­тi­ла, не­на­че лiс на ти­хо­му вiт­рi. Вiн зас­лу­хавсь, i йо­му зда­ло­ся, нi­би ше­лес­тять вер­би над Рас­та­ви­цею, над тiєю ха­тою, де спо­чи­ва­ла Ни­ми­до­ра. А з йо­го дум­ки не схо­ди­ло чер­во­не лич­ко Мок­ри­ни, її га­ря­чi сльози i пал­ке мо­ло­де ко­хан­ня. Вiн ду­же за­ду­мав­ся, аж зас­му­тив­ся. Йо­го ду­ша за­ко­ли­ва­лась, як хист­кий чо­вен на хви­ляс­то­му мо­рi, та не на­дов­го: мiц­на вда­ча пе­ре­мог­ла це взру­шен­ня, пе­ре­мог­ла сер­це i та­ки пос­та­ви­ла на своєму.


Отаман по­лю­бив Ми­ко­лу й нас­та­но­вив йо­го за кри­ла­ша, цеб­то за сво­го по­мiч­ни­ка; Ми­ко­ла з дво­ма ко­дiльни­чи­ми гля­дiв ко­дол, по­ряд­ку­вав i пра­ву­вав усi­ма, як ота­ма­на не бу­ло до­ма. В доб­рi ро­ки вiн чи­ма­ло за­роб­ляв гро­шей, але

1 ... 28 29 30 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"