Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

— Ні, на не він не зважиться, — впевнено сказав Тикач. — Європа цього не дозволить.

— Європа, — гірко заперечив Пальмер, — саме зараз мовчки спостерігає, як Гітлер в Іспанії перевіряє силу своєї зброї. Та ваша Європа ще й радіє з того, бо думає, що то зброя проти Радянського Союзу. Але Гітлер не просто воюватиме проти Радянського Союзу, він хоче також розширити кордони свого Третього рейху. І він вважає, що Австрія є його частиною. Європа, кажу вам, сліпа й ледача; вона й пальцем не ворухне, коли Гітлер приєднає Австрію. Що буде потім, ще не відомо, але все це станеться дуже скоро, пане Тикач. Гітлер зазіхає й на Судети, в цьому можете не сумніватись, і він не одержить їх лише в тому випадку, якщо ми по-справжньому будемо боронити їх з допомогою Радянського Союзу. Проте я не певен, що ваш уряд справді захоче їх боронити. Адже він уже тепер заграє з Гітлером. Не кажіть, що ні,— саме в цьому ви переконалися на власній шкурі. Може, йому довелося б боронити, якби ми його до цього примусили. Ми, народ, пане Тикач. І ви теж могли б спробувати зробити це, але ви дали себе залякати.

— Я тільки дрібний поліцейський службовець, якого можуть будь-коли відкликати… — захищався присоромлений Тикач.

— Авжеж, авжеж… — погодився Пальмер. — Це так, але коли б ви спробували щось зробити, коли б спробували не тільки ви, поки ще є час, це б відіграло велику роль. Коли в Сполучених Штатах почалась боротьба за свободу, було проголошено: народ має право не підкорятися урядові, що діє проти його інтересів. Але повернімося до справи, Я розумію, що зв'язок тут ясний. З Віртером намагались домовитися біля Лісової каплички, а коли їм не пощастило — ні тому типові, ні Кодетовій дружині,— його просто прибрали.

Тикач аж підскочив:

— Кодетова дружина? Це точно чи тільки здогад?

— Люди, що знають що жінку, бачили її тут. Шукайте, вам напевне пощастить дістати її фотографії.

— Я маю їх кілька, — відповів Тикач засмучено, — але на кожній із них інша особа. Адже ви знаєте: фотограф, щоб догодити жінці, ладен так заретушувати обличчя, що воно стає зовсім не схожим на оригінал.

— Вони змушені це робити, — погодився Пальмер, — бо інакше жінки перестали б до них ходити. Кодетова дружина, певно, наказала заретушувати глибокі зморшки в кутиках уст.

Тикач ледве стримався, щоб знову не підскочити. Глибокі зморшки! Вони були в Ізабелли. Трохи заспокоївшись, згадав, що досі не показав Пальмерові яхимовський фільм. Завів його до демонстраційного залу.

— Чи знаєте ви цього чоловіка в тирольці, що стоїть за кілька кроків від Віртера?

Пальмер похитав головою.

— Ні, не знаю, пане Тикач. Але мені треба йти. Якщо довідаюся про щось нове, то подам вам звістку. — Біля дверей він зупинився. — Чи маєте ви в поліції надійних людей, пане Тикач?

— Сподіваюсь, але ж ви знаєте… А втім, що ви маєте на увазі?

— Я про дещо довідався, — тихо відповів Пальмер. — Ті хлопці в «Імперіалі» діяли без риску. Їх попередили по телефону, що ви везете туди Віртера. У всьому іншому, — але це вже моя особиста думка, — їм допомагав хтось з «Імперіалу».

— Так воно й було, пане Пальмер. До цього був причетний якийсь Дітріх, адміністратор. І кельнер. Одначе з наказу начальства я змушений був дозволити їм утекти.

В нього мало не вихопилось, що про те, куди він везе Віртера, знав директор поліції, але в останню мить він прикусив язика. По-перше, це виглядало абсурдно, а по-друге, він не мав права розголошувати службову таємницю.

Пальмер почекав, а тоді провадив далі:

— Хтось, мабуть, бачив нас разом… бо інакше я не можу собі цього пояснити. Якщо тільки ви не згадували про мене у своїх звітах. Я вже вам раз казав, що коло вас є шпигун, який контролює кожен ваш крок. І той шпигун, — я вірю, що ви про мене ніде не згадували, — переказав їм нашу з вами розмову. Шукайте його, пане Тикач, може, знайдете. Якби це пощастило мені, я його розчавив би, як гадину… — Він помовчав, а тоді додав: — Навіть коли б то була жінка.

Тикач почервонів.

— Я не розмовляю з жінками про важливі справи, пане Пальмер!

— Це добре, дотримуйтеся цього й надалі,— сказав Пальмер. — Я маю кількох друзів серед тих, кого вони піймали у свої тенета. Йдучи за ними, ці люди все ж таки не втратили своєї порядності. Один із них прийшов мене попередити.

Тикач так напружено слухав, що не звернув уваги на останнє Пальмерове зауваження.

— Ви кілька разів питали мене, хто той чоловік, що розмовляв з Віртером. Ви, як і я, певно, гадаєте, що це він пристукнув Віртера. Тепер я знаю його ім'я. Тут його називають Гайні, але справжнє його ім'я — Еріх.

Тикач стиснув кулаки. Еріх!

— Він приїхав сюди з Мюнхена, Це офіцер СС. Пробуде тут ще кілька днів, бо інспектує тутешніх есесівців. Це означає, що в нього вищий офіцерський чин, хоч йому тільки тридцять років.

Тикач пополотнів. Тридцять років!

— Справа з роялями — його побічне завдання, — вів далі Пальмер. — Я так розумію, якщо все скінчиться щасливо, це буде його посагом. Він заручений з дочкою Кодета. Оце й усе, що хотів вам сказати, пане Тикач.

— Ще хвилиночку, дорогий пане Пальмер. Ви сказали, що пам'ятаєте його ще з тих часів, коли він тут громив нашу партію.

— Так. Але той чоловік був не схожий на типа, що розмовляв з Віртером. Постать така ж, але обличчя, наскільки я встиг помітити, було зовсім інше.

— Ніби пожмакане, так?

— Скоріше я сказав би — позшиване. Погано позшиване. Той був красень, а