Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

— Зачини, — розпорядився він тихо. Дівчина виконала наказ.

Фреді скинув капелюх, пальто і сів у крісло.

— Дай щось випити. А це сховай. — Фреді вийняв з кишені маленький пакетик і шпурнув його Єві. Її обличчя раптово змінилося. В очах засяяла радість, собача відданість і покірна вдячність.

— О Фреді! — Єва підійшла до нього і погладила його міцну руку. — Спасибі, — бурмотіла вона, схопилась, заметалася по кімнаті, швиденько дістала напій і дві чарки.

— Наливай. Я зараз, — звернулася дівчина до Фреді, поспішаючи у ванну.

Фреді зняв галстук, налив у чарки рому і випив. Через кілька хвилин Єва повернулась. Очі в неї весело блищали, з обличчя зник вираз суму. Вона знову відчувала себе сильною і сміливою, навіть Фреді не боялась. Легкими, пурхаючими кроками підійшла до нього. На щоках запашіли бліді троянди. Погойдуючись, наче у східному танці, Єва повільно скинула з плечей халат, який сповз із неї і впав на килим.

— Скажи-но, я гарна? — спитала дівчина.

Фреді мовчки дивився на неї.

Ранкове світло пробивалося крізь щілини жалюзі в кімнату. Порожня пляшка від рому біля ліжка, перекинута чарка, розкидані недокурки — все це свідчило про те, що ніч пройшла бурхливо.

— Я вже не боюся тебе, — засміялася Єва тихо.

— Ні? Анітрішки?

— Ніскільки, — відповіла дівчина. — Я знаю, що любиш мене. Я відчуваю це. І я тебе люблю…

Фреді засміявся.

— Слухай, Єво, — озвався він згодом, і голос й звучав уже серйозно. — За тобою стежать.

— Мені наплювати на це.

— Не грайся в героїню, — холодно сказав Фреді. — Становище серйозне. Два тижні не роби нічого іншого, як відвідуй підряд усіх своїх знайомих, ходи на побачення, бувай у різних місцях, зустрічайся з багатьма людьми. Треба маневрувати. Я дам тобі гроші. Відвідуй місця розваг. І при цьому вдавай, що займаєшся конспірацією.

— Яка в цьому потреба? — спитала дівчина.

— Ми примусимо наших друзів попрацювати, — сміявся Фреді. — І зв'яжемо їх при цьому. Доки вони стежитимуть за тобою, я спокійно займатимусь своїми справами. Хай «промацують» людей, з якими ти за два тижні зустрінешся, вони не зможуть встановити, хто з них твій зв'язковий.

— Розумію, — всміхнулася дівчина. — Фреді, ти надзвичайно розумний!

— Тобі боятися нічого: мої люди будуть весь час поблизу. На випадок якогось лиха ми одразу перекинемо тебе на Захід.

— Я не боюся, Фреді. Ти знаєш, що в мене тут несплачений борг.

— Знаю. Скажи, що сталося з студентом?

— Думаю, що сьогодні вранці він уже в отця Пала, — мовила дівчина.

— А де ти була вчора ввечері?

— Хлопець перед втечею написав листа. Він попросив передати його адресатові. Якомусь професорові Голубу.

Фреді підскочив немов ужалений.

— Кому? — перепитав він, витріщивши на дівчину очі.

— Професорові Голубу.

— Хлопець знайомий з ним?

— Здається, він був його помічником.

— До біса! — вигукнув Фреді і заходився страшенно лаятися. — Ми дали величезного маху! Страшенна помилка. Не слід було його посилати.

— Фреді, я не знала…

Чоловік мовчав. Через деякий час він озвався:

— Ми підкинули отцю Палу золотий мішок. Цього хлопчину треба якимсь чином повернути.

Єва нічого не розуміла.

— Фреді, не сердься. Я ж виконувала твої вказівки.

— Я не серджусь, але тепер не заважай мені думати.

Дівчина не знала, що Фреді працює на дві великі держави, що він підкидає отцю Палу лише крихти, а великі, серйозні матеріали продає за фунти. Долар для нього тільки побічний заробіток. Учора він дістав наказ будь-що роздобути матеріали дослідів професора Голуба. Це стало його основним завданням. Виконання цього завдання було в його руках, і він так легковажно віддав хлопця отцю Палу. Що скажуть його хазяї, коли довідаються про це?

Стомлений Іштван сидів у добре обставленій приймальні. Лакей з похмурим виразом обличчя іноді заглядав у приміщення, вдаючи, що в нього там якась справа, але хлопець відчував, що той стежить за ним.

Нічний перехід, переживання останніх кількох годин змучили його, але тепер він уже був спокійний — небезпека лишилася позаду. Ось він і в іншому світі. В світі, про який там, вдома, дехто нашіптував, що це світ волі й справжньої демократії, світ, де можна жити без страху. Коли машина пересікла кордон радянської зони, Іштван широко розкритими очима розглядав поля, що пролягали вздовж дороги. Вдивлявся в них, вишукував чуже, австрійське, але гнучкі тополі обабіч дороги були такі самі, як і вдома. Поля блищали від дощу так само, як домашні лани. Все було таке ж, як і на батьківщині.

Він глянув у вікно вілли. Висока, поросла плющем кам'яна стіна закривала краєвид. Дерева в саду гнулись під натиском західного вітру. В кінці двору Іштван побачив тенісний майданчик. На землі, вкритій червоним шлаком, стояли калюжі води. Вздовж тенісного корту протяглась бетонована доріжка. Вона вела в гараж. Обабіч доріжки були клумби. Мокрі кущі принишкли над зеленими газонами. Вітер шарпав, рвав, шматував їх.

Камін у приймальній заколисуюче виспівував. Червоні язики полум'я кружляли в дикому танці, кидаючи на залізні грати каміна руді блискітки.

Іштвана зморило приємне тепло, завивання вітру, потріскування вогню в каміні. Він задрімав. Перед ним пройшла ціла галерея облич: сумовита блондинка Шоні, професор Голуб з його по-дитячому блискучими очима, пані Магда з стурбованим поглядом, струнка гнучка Естер з густим каштановим волоссям. Він думав про Майю, силкувався згадати її, але вона щоразу з'являлася в образі Естер.

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець здригнувся, перед ним стояв лакей.

Іштван підвівся, поправив